13. Двi сiм i

Несамовитий норов Петра Романова і безмежна його любов до техніки доконали таки старого Івана Мазепу, і, коли його московський улюбленець в черговий раз прийшов до великого гетьмана з кипою креслень щодо забудови Києва, той лише швидко переглянув головні папери і махнув рукою, мовляв, роби, як знаєш. Петро ж не гаяв часу марно, і вже навесні 1708 року в столицю Русі потягнулись у великій кількості архітектори і технарі з європейських країн. Спочатку Петро з великою юрбою іноземних майстрів відвідав Княжу гору, потім всі подивились на Поділ та Печерську Лавру і наприкінці завітали на Турецьку гору. При цьому він натякнув, що історія і дух Києва мають головувати над всім, а величні будівлі Турецької горі є тим прикладом, який треба щонайменше перевершити. І перевершити таким чином, щоб не постраждали при цьому жодне озеро чи річка, а замість кожного поваленого дерева треба посадити щонайменше три, і такі умови мали стати непорушним законом для Києва на всі часи. Після цього дав двомісячний строк на дослідження і креслення і відбув до Москви на чергову прочуханку своєму боярству, а трохи приголомшені технарі розійшлись по своїх місцевостях, які їм визначив невгамовний московський цар.

Голландці відправились на дніпровські острови, німці – на Ляське подвір’я, французи – в Либідьску долину і на Львівський шлях, який мав у майбутньому стати Петровськими Алеями, а також у Хрещатий яр, лише італійців Петро забрав з собою, бо вони мали будувати Нову Московію, а це вимагало їх ознайомлення з головними містами Московської Русі. І спокійне, розмірне і тихе життя міста вмить змінилося. Купки людей з якимось дивним приладдям діловито обстежували київські гори, низини, яри, острови. Вони спілкувались дивними мовами і смішно вчились мови руській. Місцеві мешканці коли з посмішкою, коли з зацікавленістю дивились на чужоземців і довго обговорювали їх незрозумілі дії з сусідами і знайомими чи в садочках біля хат, чи просто на вулицях, чи в кав’ярнях Турецької гори і шинках Козацької.

Серед тих іноземців, котрі зараз вивчали київські простори, був і француз Симон Дюбуа, що добре знався в шляхобудівництві. Його завданням було прокладання головних вулиць, які за кресленнями Петра мали пройти під Княжою горою у бік Львова, через Козацьку гору до Кримського моста, та й треба було ще гарненько одягти в каміння набережні Либіді. Тому Симон, пам’ятаючи про стислі строки, щодня з ранку до ночі з двома помічниками та з вимірювальним приладдям майже бігав з місця на місце вздовж майбутніх вулиць. Втоми набиралося за день так багато, що інколи не було навіть бажання повертатись на Хрещатик, де магістрат поселив технарів з Франції.

Одного такого дня, коли яскраве травневе сонце почервоніло і сховалось за Турецьку гору, Симон Дюбуа завершив своє денне завдання на Козацькій горі біля Кримського мосту і, задоволений зробленим, але безмірно втомлений, просто сів на трав’яний пагорбок і замружив очі. Гудка втома поволі сповзала з його натруджених ніг, повітря пахло квітами, позаду в якомусь садочку шурхотіли хрущі та збирали квітковий нектар джмелі, а десь неподалік співали птахи і люди. Все це було таким приємним і справжнім, що Симон просто посміхався крізь замружені очі цьому світу і був щиро йому вдячний за таке цікаве життя.
І справді, мирні і спокійні, як течія Сени, паризькі його дні, неспішні роботи з прокладки версальських шляхів не йшли в будь-яке порівняння з тим, що чекало на нього в Києві. По-перше, його вразила дивна краса цього міста, з його зеленими горами й низинами, величним Дніпром і приязними мешканцями. По-друге, йому дуже припала до серця ця співуча мова, яку він учив старанно і радісно, отримуючи справжнє задоволення у спілкуванні з киянами і вже починаючи розуміти чарівні слова їх душевних пісень. По-третє, тут, в планах Петра Романова і в їх запровадженні, до чого й він був немало причетний, відчувався справжній вир життя, вітер великих змін, чого так не вистачало йому на батьківщині.

Відкрити очі Симона примусив галас купки дітей, котрі стрімко пролетіли повз нього, тікаючи від чудернацької споруди, що котилась на них з гори. Та біля француза ця дивна халабуда раптом загальмувала, і це дало йому непогану можливість добре її роздивитися. Вона складалась з хитрим чином з’єднаних трьох коліс від візка, серед яких виднілась постать чоловіка.

- От чорти! – промовила постать. – Хоча б раз по-людськи проїхати б дали...

З халабуди спочатку блиснули веселі чорні очі, потім з’явились хитруваті чорні, в колір очам, вуса, а за ними перед Симоном Дюбуа представ у весь зріст і їх власник. Це був ще далеко не старий чолов’яга з широкими плечами і міцними руками. Для цих рук, подумав француз, більш властиві були б товсті та короткі пальці, але ці були пальцями музики чи технаря.

- Здоровеньким були, шановний пане! – весело привітався з ним водій дивного пристрою на колесах, сідаючи поруч на пагорбок з явним наміром розпалити свою якусь чудернацьку люльку.

- Доброго дня, - посміхнувся у відповідь і Симон і показав рукою на халабуду. – А що це таке?

- Це? А хто його знає... – набиваючи люльку, кинув стрімкий погляд на свій витвір його сусід. – Два дні тому зустрів тут одного німця, так той ще довго за мною бігав і називав це васисдас*... Мабуть, воно в них так і зветься, та я називаю це котильцем чи самокатом**. Ще не вибрав назви. Може, ти щось скажеш, добрий пане?..

Люлька його не була схожа на звичайну, бо до неї прикріплений був якийсь пристрій з ліщатком, яке цей дивний чоловік крутонув кілька разів, після чого одразу ж почав висмоктувати з цього чудернацького приладу запашний сивий димок.

- А це, пане, люлька-самопалка, - зустрів він зацікавлений погляд француза. – В мене вдома такого добра багато. Скільки забажаєш. Не знаю, чи згодиться комусь, але посиджу, поміркую – та щось і зроблю цікаве...

- А чи можна подивитися? – Симона так і тягнуло до дивного засобу руху, якого він ще не бачив у своєму житті.

- А чого ж не можна... – посміхнувся чоловік з люлькою. – Скільки завгодно... А ще й прокотитися можна. В мене там ще одно місце є. Для жінки робив, а вона чомусь не хоче сідати, боїться мабуть, що сусіди засміють...

Симон не відмовився від цікавої пропозиції. Він усівся на сідло за широкою спиною водія, і той почав давити ногами на кілки, що стирчали з переднього колеса. Котильце рушило з місця і швидко поїхало стежиною вздовж Либіді. Дивно було технарю їхати на цьому пристрої, відчуваючи обличчям пружність зустрічного вітру. А ще думалось йому, що він, Симон Дюбуа, який здобув у себе непогану технарську освіту, навіть і подумати не міг раніше, що так просто можна з’єднати три колеса і везти самого себе, та ще й при цьому керуючи своїм рухом...

- А звуть мене Павло Підкуймуха, - говорив його балакучий водій. – Підкуймуха – це від діда. Він ковалем був знатним на Хортицькій Січі. Не знаю, чи підкував він насправді ту муху, але ж рушниці козакам переробляв так, що вдвічі дальше стріляли. А сім’я наша ковальська, я і сам коваль. Звісно, як дід, не можу, але цвяхи мої всі беруть. А зараз тут у нас стільки будуватимуть, що замовлень вже на рік наперед маю, та й ще будуть. Але цвяхи кувати не цікаво. То коли перший робив, цікаво було. А зараз хоч який тобі зроблю, ще й з малюнком на голівці... Та це все буденне. А я люблю для душі щось цікаве зробити. Як оце котильце, скажімо. Сюди, наприклад, ще й короб поставити можна, і вози тоді що душі заманеться... В гору, правда, важко йде котильце, треба ще поміркувати, а тоді й до хати заїжджати буду. Зайдеш до мене на мої чудинки подивитись? Тоді вилізай, пане, бо туди вже пішки треба...

Розмовляючи, вони підіймались стежиною вгору, і очам Симона все більше відкривалась з-за буйної весняної зелені біла охайна хатинка його нового знайомого, яка була оточена не дуже високим, але вичепуреним залізним тиночком, деінде оповитим виноградом. Трохи збоку стояла Павлова кузня, яку з першого погляду можна було прийняти за звичайну хату, настільки її хазяїн потурбувався про зовнішній вигляд свого робочого місця. Перед оселею коваля була велика зелена галявина, на якій вдень мабуть купчились візки заказників, але зараз тут було затишно і просторо. Вже вечоріло, хоча сутінки ще не встигли впасти на місто. Київ в цей передвечірній час стихав, і лише деінде лунали звуки скрипучих дверей та рідкі голоси запізнілих киян, які поспішали додому на вечерю.

- Зустрічай, Ганно, гостя! – весело попередив Павло вродливу струнку жінку, котра вийшла на ганок хатинки. – Та готуй вечерю, бо наших кручеників іноземець мабуть і не смакував взагалі. Хай спробує, а то вони, я чув, там у себе жаб’ячі ніжки полюбляють. А звуть його Симоном. Хоча, як на мене, Семеном було б краще...

Жінка чемно поклонилась, потім весело блиснула вишневими очима і дзвінко розсміялась, коли француз поцілував їй руку.

- Це так у вас жінок вітають? – не сказала, а проспівала вона. – Вчись, Павлику, як треба жіночі руки шанувати. Щоб ви, чоловіки, без них робили?.. А ти за своїми чудинками зовсім дружину забуваєш... Та вже йдіть, хай він вам всі їх покаже, пане, а я в цей час стіл накрию...

Ганна з посмішкою повернулась до хати, а Павло, подивившись на небо, поспішив повести француза на подвір’я біля кузні.

- Треба поспішати, бо скоро стемніє, - сказав він на його середині. – Це для Ганни вони всі чудинки, а для мене кожна з них свою назву має. Тут у мене возило. На перший погляд – звичайний візок. Але я його взяв і до колії прилаштував. Одного раз подумав, а чого весь день важкі речі з комори тягати, коли возити легше. А по колії возило, як по мастилу, йде. І куди швидше, ніж просто по землі...

Колія, що тягнулась від кузні до комори була зроблена з дерев’яних жолобків, і Симон, помацавши їх, порадив зробити колію з заліза.

- От біда! Як же я сам раніше не подумав? – плеснув руками Підкуймуха. – Та це мабуть недешево буде...

- Що недешево?

- Я ж за тобою слідкував, пане Симоне... Знаю, що шлях тягнути будеш. Ось і подумав, що було б непогано таку колію вздовж всього шляху простягти. Каміння возити чи пісок. Можна коняку попереду поставити, а можна і котильце моє якось пристосувати. Правда, тут чотири колеса потрібні...

- І справді, можна було б, - загорівся раптом Симон. – Треба тільки підрахувати, скільки заліза потрібно. А гроші на це я знайду...

- Коли гроші будуть, тоді залюбки зробимо, це не цвяхи кувати... – радісно посміхнувся Павло. – Та я ще й не те вмію. Ось сідай тут і тягни за мотузку...

Така ж дерев’яна колія вела вгору по схилу кручі. Перед Симоном було щось, що нагадувало стілець на двох колесах. Поруч з стільцем була натягнута зверху мотузка, і коли француз сів на сидіння і легко потягнув за неї, стілець так же легко і стрімко рушив вгору. У технаря аж дух перейняло від захоплення...

- Бачиш там джерело? – запитав знизу Павло. – Я там два відводи зробив. Так ось, один йде до кузні, я там таке колесо, як на млині, пристосував, а до нього ще два да таку собі цяцьку, що, сама собі молотом по ковадлу б’є. Щоб цвяхи швидше робити. Знай собі тільки залізяку тягни... Так воно мені ще і міхи розкачує. А другий йде до хати, я для нього ринву скував і прямо в хату провів, щоб у жінки не було клопоту по воду щодня бігати. А там, на кухні, ще водоручку* таку змайстрував. Коли повернеш – йде вода, знов повернеш – не йде. Ще сам побачиш... Стемніло вже, та й Ганна мабуть вже стіл накрила, йдемо вже до хати, пане...

- Годі вже мене паном звати, - спустившись до нього, сказав Симон. – Хай кожний сам собі паном буде...

Дюбуа зайшов услід за Павлом в чистеньку світлицю, де Ганна вже прикрасила стіл своїми стравами. Якщо її чоловік був чарівником у кузні, то вона була мабуть незрівнянною на кухні. За ці кілька хвилин, що провели разом чоловіки біля Павлових чудинок, вона приготувала стільки, що Симон не вірив, що все це можна було з’їсти. Але виглядало все на столі так гарно, на кожну страву можна було дивитися, як на справжній витвір мистецтва, навіть солоні огірки були оздоблені ніжками та ріжками так, що нагадували молоденьких бичків. А пахло все так смачно, що слину не можна було втримати. Сама Ганна стояла біля столу, і Симон відчував, що вона дуже задоволена наслідками своїх старань.

- Сідай, Симоне, - запросив Павло гостя до столу. – Тільки вибачай, що горілки немає. Сам не п’ю і іншим не раджу. До речі, а де Іванка?

- Соромиться, - посміхнулась Ганна. – Іноземця боїться...

- Було б чого боятися, - повів плечами Підкуймуха. – Повне місто вже їх. І ще мабуть понаїде. Чого там соромитись? Такі ж люди, як ми...

З цими словами він вивів за руку з сусідньої кімнати свою молодшу сестру Іванку, справжню красуню, очі якої можна було лише раз лише побачити і залишитися біля них на все життя. Він навіть і про смак їжі забув, крадькома кидаючи погляди на зеленооку дівчину, яка дуже ніяковіла перед французом. Але як вона б не соромилась, а сама теж подекуди стріляла в його бік зеленими блискавками зацікавленості. Павло з дружиною з доброю посмішкою спостерігали за обома, навіть не намагаючись відволікти них від цієї милої гри першої приязні. Розмова за столом йшла весело і жваво, і душею її був хазяїн дому, який несподівано для Симона запропонував французу перебратися до них, мовляв, і до роботи ближче, ніж з Хрещатику, та й технарськими знаннями з Павлом ділитиметься, а місця в хаті всім вистачить. Саме в цю мить погляди Симона і Іванки зустрілись вперше, і француз, ураз потонувши у смарагдових озерцях її очей, з подивом для себе відчув, що більш за все бажає залишитись тут. І він з радістю згодився, думаючи про себе, що цей день став для нього найдивовижнішим у житті.

Наступного дня ввечері Симон Дюбуа переїхав до гостинної оселі Павла Підкуймухи. А ще зранку він на свій ризик випросив у магістраті на прискорення робіт додаткові кошти, і вже з обіду разом з Павлом почав наймати людей на роботи з прокладення шляху від Кримського моста до Кловського майдану. Вони ще довго сиділи на подвір’ї біля кузні і розраховували кількість найманців, можливі строки виконання робіт, потреби в залізі і всіляких пристроях, а потім непомітно перейшли на Павлове котильце, міркуючи, як зробити його спроможним легко підійматися вгору.

- Треба поставити на задню вісь маленьке колісце, а попереду – велике, та з’єднати їх чимось, - раптом почувся голос з неба. – Тоді задні колеса обертатимуться швидше...
Вони водночас обернулись і зрозуміли, що то був не глас божий, а голос Іванки, яка непомітно підійшла до них і вже не одну хвилину прислуховувалась до їх розмови.

- От гарна клепка в голові у сестриці! – відволік Симона від зелених очей Іванки голос Павла. – Прийшла, глянула і головне вирішила... Мабуть, Симоне, треба її до нас забирати. Що ми не побачимо, вона враз помітить...

І роздуми свої над котильцем вони продовжили тепер утрьох...

Всі іноземні технарі, котрі ще тільки прилаштовувались до київських просторів, дуже здивувались, коли дізнались про початок робіт на ділянці Симона Дюбуа. А тут вже діялось щось неймовірне. Частина найманців готувала підґрунтя під бруківку, чим керував Симон, а Павло об’єднав всіх ковалів округи, і вони поспішали кувати довгі залізні жолоби для майбутньої колії. А за місяць до приїзду Петра Романова з Москви на широкій смузі майбутнього шляху робітники почали вже класти колію, навіть не розуміючи для чого, але старанно виконуючи всі вказівки французького технаря, який їм дуже подобався за простоту й непихатість. А ще любили вони його за велику любов до народних руських пісень, які Симон намагався співати разом з усіма і смішив при цьому їх своїм неруським “р”. Не розуміли призначення цієї колії і іноземні технарі, котрі приходили дивитись на дивні речі, які за чутками тут діялись. Та коли іноземці побачили на колії котильце, яке переробили для неї Павло з Симоном, оздобивши його четвертим колесом і додавши винахід Іванки, і як це котильце під керуванням коваля везло за собою три візки з піском, очі у них загорілися.

З цього дня і почались у Києві змагання технарів, кожний з яких щось винаходив і потім показував всім його вигоду на своїй ділянці. І вже опісля гордовито роз’яснював, як воно діє і як ним користуватись. Та все одно Дюбуа з Підкуймухою були кращі за всіх, це без заздрощів визнавали всі інші технарі, тим більш, що Симон створив щось на кшталт технарської ради для скорішого впровадження винаходів у будівництво. Отже, всім була і пошана, і саме будівництво стало дешевшим і значно прискорилось.

У серпні до Києва повернувся Петро Романов. Йому швиденько доповіли про дивні речі на Кримському шляху, на що московський цар вирішив подивитися власними очима. Він наказав почету сидіти дома, а сам разом з Пилипом Орликом спустився Гетьманськими сходами до Либіді, сподіваючись зненацька з’явитись на будівництві.

Дюбуа до цього часу вже замостив половину Кримського шляху і прокладав колії майбутніми Петровськими Алеями. Самокатних потягів на колії було вже чотири, а простягнулась вона вздовж Либіді аж до самого Дніпра. Сам же Симон роз’їжджав шляхом на особистому легкому самокаті, який змайстрували вони з Павлом під час вечірніх сидінь на подвір’ї біля кузні. Їдучи на ньому з Алей, він ледь не збив царя, який уважно роздивлявся колію, слухаючи пояснення Орлика, котрий два тижні тому вже приходив сюди поцікавитись новою київською дивиною. Симону вдалося вчасно загальмувати, і він опинився віч-на-віч з московським царем, в очах якого разом із захопленням сяяла така радість, що її вистачило би на ціле військо. Петро прямо таки стягнув Симона з котильця, тричі міцно його розцілував, а потім напросився самому поїздити на дивному пристрої. Дюбуа навіть не встиг роз’яснити, чим можна збільшити швидкість, а чим загальмувати, як Петро зірвався з місця і з палаючими від захоплення очами стрімко покотився у напрямку Кримського мосту. Та проїхати далеко царю не вдалося, бо натиснув він не на той важіль і замість прискорення різко загальмував, від чого вилетів з котильця і на очах завмерлих Симона та Пилипа Орлика гепнувся на своє щастя не на брук, а на трав’яне коло, одне з тих обабіч шляху, які будівники залишили для посадки майбутніх дерев.

Коли стривожені чоловіки підбігли до Петра, той вже сидів, потирав забите плече і задоволено реготав.

- Твоя робота – цей самокат? – запитав цар, показуючи на котильце.

- Ні, государю, - поклонився Симон. – Є тут у нас такий коваль Павло Підкуймуха...

- Підкуймуха? – засміявся Петро і повернувся до Орлика. – Люблю ваші руські прізвиська, так точно, мов з пістоля прямо у серце... Де ж він зараз, той Павло?

- В кузні. Колію робить...

- То ж пішли до нього, хочу йому подякувати...

- Зачекайте трохи, якщо можна, государю, - підняв руку Симон. – Треба це котильце спочатку робітникам передати. Залишати тут не можна, бо одразу ж на ньому малюки бешкетувати почнуть...

Коли вони підіймались до Павлової кузні, Петро довго і допитливо цікавився ходом робіт, швидкістю їх виконання, навіть собівартістю однієї версти шляху і щиро посміхався, коли зрозумів, що технічні пристрої в цілому здешевлюють будівництво. Він був у гарному настрої і довго сміявся, коли одразу ж розцілував замурзаного Підкуймуху, і той так очманів від несподіванки, що довго не міг закрити рота. А Петро уважно обстежив все, що було на подвір’ї, піднявся на підйомнику до джерела, замовив собі таку ж люльку-самопалку та ще дві на подарунки і запросив коваля на завтра до себе у гетьманський палац. Павло нарешті прийшов до тями і навіть почав сперечатись з царем, доводячи тому, що і гальма на котильці, і порядок вантажного потягу запропонував не він, а Симон, що до швидкості котильця причетна і його сестра, що багато у чому заслуг француза куди більше і що взагалі вони все зараз розраховують разом...

- Та заспокойся, - обірвав його Петро. – Всіх відзначу. Тільки зроби й мені такий самокат, що вгору йде. А ще було б непогано, якщо б зробив ти для мене великий підйомник від Дніпра до палацу.

- Тю! – осмілів Павло. – Та що там робити... Я вже про це міркував. Тут коняку треба ставити на поворотне колесо... Та не стілець зробити, а маленьку хатинку... А можна і без коняки, тільки на горі водограй треба збудувати, а ту воду, що згори вниз піде, на поворотне колесо вивести...

- От дає коваль! – з задоволеною посмішкою звернувся цар до Симона. – А тебе, друже, я над всіма технарями поставлю.

- Та нічого мені не треба! – відмахнувся Симон і тут же хитро посміхнувся. – Хіба що...

- Що? – примружив не менш хитро очі Петро.

- Якщо я Вас, государю, у свати запрошу...

- От бісові французи! – розреготався московський цар. – Де б не були, а завжди на дівчат очі гострять... Де ж вона живе? Зараз і посватаємо...

- Та тут і живе, - несподівано зашарівся француз. – Сестра його...

- Це та, що до швидкості причетна? От буде технарська сім’я... Йдемо до батьків?

- Нема батьків в нас вже, померли... То ж в мене дівчинку просити будеш, - сказав Павло тихо.

- А ти спочатку саму дівчину покажи, - підморгнув йому Петро.

- Коли так, тоді гайда всі до хати, - розвів руками Підкуймуха. – Чую носом, що Ганна моя вас варениками частуватиме...

Симон і Іванка одружились восени, коли Кримський шлях і Петровські Алеї вже блищали бруківкою під ще не холодними жовтневими дощами. Та колії з цих вулиць не зняли, бо цар Петро, який з певного часу і сам пристрастився до винахідництва, вирішив, що ними можна возити й людей, і разом з Павлом Підкуймухою зробив кілька великих візків з сидіннями та навісами. І сам особисто керував першим названим ним колійником*, куди посадив поруч з гетьманом Мазепою сім’ї коваля та французького технаря. А після цього випробування наказав тягнути колії у всі кінці міста та створити колійну службу, щоб перевозити киян.
А ще на тому місці, де він гепнувся, вилетівши з котильця, сам посадив молодий дубок на згадку собі та нащадкам. А поруч з ним велів звести будинок для сімей Дюбуа та Підкуймухи з великим подвір’ям для їх технарських витівок. Він частенько потім сюди заходив, навіть коли став гетьманом Великої Злуки, залюбки беручи участь у випробуваннях чисельних винаходів, котрі з’являлись завдяки невичерпності уяви Симона й Павла.

Симону Дюбуа Київ завдячений тим, що здобув назву світової столиці водограїв. Саме він збудував їх більше сотні: всі на Петровських Алеях, у Гетьманських садах та більшість в Ермітажі, що у Вишгороді, включаючи і ту саму величезну водну картину з Петром на коні. Не відстав від нього і Павло, що на замовлення царя змайстрував величезний квітковий годинник на Козацькій горі, який добре видно з Петровських Алей, та цілу низку підйомників у різних кінцях міста. А ще він вигадав самосходи** з Хрещатика на Гетьманську гору, які сьогодні, звісно, мають вже інший вигляд, та працюють з тих часів щодня.

Так вже сталось, що на цьому спільна технарська діяльність сімей Дюбуа та Підкуймух на Симоні з Павлом не закінчилась. Будь-які їх нащадки жили дружньо, душа в душу, і всі займались винахідництвом або науковими дослідженнями. Деякі з них викладали технарство у київський Політехніці, деякі в Османії-Медресе. Хтось керував будівництвом у місті, хтось за його межами. І про діяльність кожного з них можна розповідати годинами.
Так, Юрась Підкуймуха, розробляючи паровий двигун, зробив на берегу Либіді великий казан, який вибухнув одного вечора. І вибухнув він з такою силою, що мешканці осель на відстані двох верст від місця випробувань уявили собі кінець світа, намагаючись підхопити падаюче на підлогу начиння кімнат.

Петро Дюбуа, який вдосконалив парові двигуни Юрася Підкуймухи, подарував світу пароплави і паровики, на які перші місяці ходили дивитись цілі натовпи киян та гостей міста. А його онуки Артур і Олександр відзначились винаходами спільника і зликарства.

А Іван Підкуймуха, який все життя мріяв літати, як птах, змайстрував колись свій крилоліт*, і на очах багатьох запрошених розігнався по Лисій горі та відірвався від землі. Вітер одразу ж підхопив його пристрій і потягнув у задніпровські далі так стрімко, що за кілька хвилин його постать перетворилась у малесеньку точку, а потім Іван і зовсім зник з поля зору очевидців. Повернувся додому він тиждень по тому, але був таким щасливим, що про свої відчуття у небі розповідав всім бажаючим майже весь рік.
Не менш цікава й історія створення Павлом Дюбуа першого двигуна внутрішнього згоряння, який працював на горілці. Мабуть цим паливом користувались би і досі, але коли почались крадіжки пияками горілки з барил** перших в місті візниць, Павлу прийшлось шукати новий вид палива. І тут допоміг йому племінник, Серж Дюбуа-Шалімов, який вивчав властивості нафти і винайшов так зване оливо***.

Можна пригадати і перший у світі літак Славомира Підкуймухи, котрий злетів лише з другої спроби, бо під час першої втік від свого винахідника, який забарився вчасно сісти в нього. Наздоганяли його на конях, але літак котився по землі швидше та ще й зніс на своєму шляху кілька будівель на Молдаванці та розігнав циганський табір.

А яким потужним був внесок Каміля Дюбуа в перемогу над військом Наполеона у битві під Львовом, коли він з винайденого ним повітряного барила закидав вибуховими кулями**** вояків з батьківщини свого славного предка...

Та не тільки чоловіками славні ці роди. Сесіль Дюбуа відома світу як творець сучасної оселі, бо саме вона впровадила в наше життя лідник, струмову праску, пральні та посудомийні прилади. А дочка Славомира Підкуймухи, Ангеліна, створила перший у світі реактивний літак та ще й багато чого дала науці для того, щоб незабаром перший злучанин злетів у всесвіт.

А ще зовсім недавно школярі Київської Політехніки Андрій Дюбуа і Левко Підкуймуха, готуючись до іспитів, винайшли переносний числовід і спробували скористатись його підказкою на іспиті з вищої математики, але викладач це помітив, на чому іспит і закінчився, перетворившись в наукове зібрання з показом можливостей школярського винаходу.

Так вже склалося у них, що Підкуймухи зазвичай все першими вигадували, а Дюбуа це доводили до розуму. А ще не було в їх сім’ях славолюб’я, бо робили вони все не заради слави своєї чи нагород властителів, а просто з гарячого бажання зробити щось нове, щось досі небачене, щоб світ не лише здивувався, а й користувався в житті їх дивними чудинками...

Тому мабуть важко уявити, як би склалась історія технарства у світі, коли б триста років тому Симон Дюбуа не втомився і не сів на той пагорбок, де побачив дивну халабуду на трьох колесах. А якби він не зустрів Павла Підкуймуху, може, і справді зараз ми б користувались бензином, комп’ютерами і телефонами?

Інколи наші зустрічі здатні змінити весь світ на краще, а інколи достатньо і одного слова, щоб примусити світ страждати. І все ж таки хай наше небо буде безхмарним...

***

* від Was ist das? – Що це таке? (нім.)

** Самокат – велосіпед

* Водоручка – кран

* Колійник – трамвай

** Самосходи – ескалатор

* Крилоліт – дельтаплан

** Барило – бочка, бак

*** Оливо – бензін

**** Повітряне барило – дирижабль, Вибухова куля - снаряд