Монолог фауста

Спинися, мить!
Прекрасною Ти стала,
І в відблиску заграв,
У ореолі слав
Знов думка запалала.

Спинися, мить! Немає вороття,
Я у минуле не верну ніколи,
Я не бажаю слухати докори,
Спинися, мить, - виразнице життя.

Спинись! Благаю, зупинися.
Доволі! Я щасливий тут!
Я не бажаю більше вже облуд,
Лиш Ти, благаю, зупинися.

Я все віддам! Полишу душу!
Мені вже досить! Я лечу!
Я все життя за щось плачу,
Та зараз плакати не мушу.

Спинися, мить! Тебе люблю.
Мені Ти щастя дарувала,
Мені цього було не мало,
Й за це Тебе боготворю.

Що ж, ти зробив свій вибір.
Та, Фаусте, подумай про життя.
Назад немає вороття, -
Себе прирік ти на загибель.

Пусте! Дивись, мій поводир,
Прекрасніше що може бути.
Тебе не було б, випив би отрути,
Щоб саме тут спинити вир.

Умова є. Чого баритись...
Та, докторе, лише поглянь,
А чи не буде в тебе нарікань?
Чи не захочеш зупинитись?

О ні, дияволе, і не гадай!
Я віднайшов свою принаду,
І Божого не хочу Саду,
Лише її мені ти дай.
28.03.2004
Київ