Розтро лись ус, розтрощились по скелях

Розтроїлись усі, розтрощились по скелях.
Не зібрать воєдино, не сказать навздогін,
Що навколо людини — тільки зваблений ворон
Все тече, наче з неба прорвавсь водогін.
Забермудились, світлі, залетіли у пекло
І не вийти на щебет солов’їного дня.
Там немає історій, там немає оркестру,
Щоб співати по нотах. Вже померла земля.
І без музики гримне білий вітер і хаща
Обізветься на стогін, солов’їно сурмить
Чорний янгол із бездни, чорний янгол не плаче,
Бо вогонь страто-світла очищає цю мить.
Промайнуло і вмерло. Залетіло і вийшло.
Без фіналу й початку деренчить з-під землі —
То самотність людини, то самотність без неба,
То самотність без світу, що усе розтрощить.
Поламався годинник, залишився на пам’ять.
Голий кремінь і лютий ненажерливий млин.
Вже не будуть сонатно гомоніти оркестри,
Розірвався бельканто, і пекельно мовчить
У безчассі планета. Зупинилось прокляття.
І життя — те страждання — зупинилось навік.
І з’їдає гієна все в запеклому часі,
І вогненна планета не мовчить, а горить.
Розпадається кремінь, розпадається глина.
І від пульсу лишився лиш поступливий такт.
Але часу немає, все гієна пожерла.
І на світлі від бездни розламався квадрат.