Ins blaue hinein

 
ЛАРИСІ ПЕТРІВНІ КОСАЧ – на живий спомин


 
I N S B L A U E H I N E I N


1.

Оплакать ту долю, що серцем горіла,
Яскравим полум'ям від щирої сили,
Сягала в безодні крізь розпач та біль,
В незмірні і сяйні життєві світи.

Та доля-недоля, що скрутно любила,
Хитала, вбивала сутужнеє тіло.
Боліла, та в очі вбивала свій зір,
Аж надто палкий, до незрівнянних мрій.

Та доля – дарунок і смутку сувій,
Торований шлях – одинацький бій.
Світ за очі б'ється, і гордощі з рук.
Великеє світло з великих розпук…


2.

 Чого боятись нам! Палив нам душу розпач…
 “У пустині”, 1898
 
Уже й оце пройшов. Душа бринить – доволі,
В руїнах прикрих владарем бур'ян.
Вже й квітне. Хай розквітне совість,
Щоб було що прикладувать до ран.

Та й не своїх… Бо лихо їх загоїть
У того, хто тягар ще на світанку взяв.
І чи ж у тім суворім полі
Завадить місця для – не першого – хреста.

Чого ж боятись нам… Так сталося одвіку,
І так вже йде, бо мусить хтось іти.
І хоч з останніх сил насаджувати квіти,
Щоб було чим потішить бур'яни.
 
 
3.

 Бо інакше, як в чорному, читать по-моєму не випадає…

Мій бідний лицарю! І тебе чорна хмара
Дощем серед полів твоїх накрила.
Несила глянуть, сонце золотаве,
Як жах блідий високого долає.

Але оте піднесення могутнє, величне й сяйне,
Знов зі мною сходить! Де ж лицар мій?..
Збирає сіль в чужому краї…
Єдиним був – хоч мить, чи серце пам'ятає?

Та вже не біль, не розпач після бою,
Здаля тихіше стало – дія з пантоміми.
Он сонця велич – близько, за горою -
І хтось до бога Ра життям німіє.

 Коли б тільки всієї біди на світі, що втома!..

 
4.

 Ей, приїздіть, панно Ольго, знов до мене,
 а будемо знов szare Godziny справляти!
 і чай будемо пити “не отвратительный”,
 і Гріга гратимем, я Вам страшні драми
 розповідатиму, та дикі фантазії...
 Та й залетимо обидві ins Blaue hinein!

Боже мій, прийди, та й вже кінець по всьому,
Лиха гойдалку уже стерпіть несила.
Пасма холоду, препишні хворів крони
Розбуялись, що і не просила.

Та вже дай розраду цьому лиху,
Безсоромному напасникові злому.
Чи ж натішиться, несите і невтомне,
Чи ж колись зловтішить свою пиху?..

Ой же, ні, всьому своя можливість:
Йому – безсоромно зводить сили,
А мені, допоки очі світять,
Шлях свій йти, щоб і собі світліло.
 
 
____________________

Невже Вам могли
так припасти до серця мої вірші,
коли Вам одкрите ціле море світової поезії, -
адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії
мусять зникнути, мов крапля дощової води!
Я, з моїм виключно безбарвним життям,
з моєю отруєною душею, маю бути “сонцем”?
Ідеалізуєте, дорогий товаришу!
А врешті, коли моя муза справді дає
Вам і другим людям, не тільки мені,
якусь ілюзію світла, -
нехай то буде навіть оптична облуда, -
не мені нарікати на неї,
се було б невдячно,
бо все ж найясніше в моєму житті
походило від неї,
а коли те життя все таки було темним,
то вона з того не винна.
_____________________


5.

 Уста говорять:
 «Він навік загинув»,
 А серце каже:
 «Ні, він не покинув».

Чи покидає нас той, хто іде у морок,
Чи покидає, промовивши слово останнє…
Хащі які перед ним, через світ, виростають
Де та країна, що в неї уходить пророк?..

Довго, ще довго, те слово не кидає слуху,
Біль, чи надія, чи розпачу шепітний зойк.
Може до іншого – серцем – дотягнеться руху,
Може безмежність його – у синах – поведе за собой.

Чи вільно загинуть тому, хто світи зігріває,
Вічная спроба і вічная спрага в шляхах.
Зіронька впала. І в серці чиємось зростає
Світу тепло, що заіскрить в кришталях.

Де ж твоя зірка, мій любий, приречений брате,
Луннеє сяйво відживить поблідлі сліди.
Трохи зажди. Час і мені вирушати,
Хай лише музика грає на спомин мені.
 

Чи ж покидає нас той, хто іде до зірок,
Чи ж покидає, промовивши слово останнє…
Серце озвалось, відчуло відважную тайну.
Мужності міра. Хтось перший – крізь муки –
ступив за поріг.

 Бліда, прозора постать Лесі
 З руками, повними квіток,
 З словами, повними енергії,
 Любові й віри, із смертю в очах...


6.

І завіялись скорботи,
Білі пасма сну й відчаю.
Час прийшов зніматись в найми,
Сльози пасти в чужім краю.

Час прийшов. Німіє птаство
В кришталях льодових днини,
Час рушати у останній,
У пекучий лячний вирій.

Полетіла в синю прірву
Та, що сонечку співала.
Десь в глибинах сього світу
Зірка ясная упала.
 

7.

Такий великий ліс зросте з оцих печалів,
Різьблене листя срібле на бентежний світ,
Ще й сонце встане – шар блідий з туманів,
Щоб колисати хвилями дітей своїх.

Тихого смутку пагінці тихенькі
Нап'ються сили з вод глибоких мрій.
І ліс зросте, і трави підуть в листя,
І радість розгорне свій росяний сувій.

 
8.

Постане слово проти забуття,
Як той глашатай, вічний вісник бою.
Тоді душа повернеться жива,
Палкі верхів'я озовуться знову.

Озветься світ, що вічно в нас живе,
Озветься той єдиний, невимовний.
І може серце оживе чиєсь,
І до тебе, палаюче, прийде на спомин.

 


Рецензии
Чудовий цикл!!!
Прочитав з великою цікавістю і втішений надзвичайно.
Ваш, Інгвар.

575   25.02.2006 12:57     Заявить о нарушении
Спасибо Ингвар.
А тут еще чудо случилось. Я рылась в архиве и наткнулась на эти стихи, а поскольку панну Лесю я нежно люблю, то и решила повесить стихи на сайте. Было это 24 февраля, в мой день рождения - решила себе подарок сделать, и поэтому сделала такой заколовок "День народження Леси". Думаю, мол врядли, кто разбираться станет.В тот же вечер на открытии выставки в Касталии http://duns37.livejournal.com/ напросилась эти стишки почитать.Каково же было мое изумление, когда на следующий день 25 февраля глянув в календарь, я узнала что это день рождения Лесі Українки?!

David Alonsky   27.02.2006 00:03   Заявить о нарушении