Подарунок

Обіцяв мені мій тато
Подаруночок до свята.
Та здавалося мені,
Що пливуть поволі дні.
Дочекався ледь суботи,
Тато мій прийшов з роботи.
«Подаруночок тримай,
Сумку, синку, відкривай!» —
Посміхнувшись, каже татко.
Я відкрив, там — кошенятко!
Та таке ж воно гарненьке:
і пухнасте, і біленьке.
Я його на руки взяв,
Шірстку гладив, колисав.
Цей малий, пухнастий котик
Був таким м’яким надотик!
Із кімнати вийшла мати
Та пита: «Як звіра звати?
Має кошеня ім’я?»
Відповів: «Не знаю я,
Як нам котика назвати.»
«Не біда, — сказала мати, —
Ось збереться вся сім’я,
То й дамо йому ім’я.»
Старшу маю я сестричку,
Третьокласницю Марічку.
Треба ще її чекати,
Щоб коту ім’я давати.
І куди вона поділась?
Може в школі забарилась?
Того разу, як ніколи,
На повернення зі школи
Я Марійчине чекав,
Навіть трохи нервував.
Та нарешті вся сім’я
Стала котику ім’я,
Як дитинці вибирати.
«Пропоную — каже мати,—
Котика назвати Хмарка!»
Тато каже: «Ні, Одарко!
Крил, як бачиш, кіт не має
і по небі не літає.»
«Ні! — кричить сестра, — Крижинка!
Назвемо, або Сніжинка,
Бо він білий, мов сніжок,
і пухнастий, мов пушок...»
Я сказав: «Ти що, сестричко!
Він — не дівчинка, Марічко.
То жіночі всі ім’я!
Запитав я в кошеня,
Промурчав мені дружок,
Хоче зватися Сніжок!»
Захитав кіт головою,
Мов погодився зі мною.
І живе тепер разом
Вся родина із Сніжком.