мстопсмств

Я прагну знайти власне місто,
Де житимуть самі песимісти.
Я хочу будувати їх мрії ворожі,
Кривдити на шляху всі огорожі.
Я хочу зруйнувати поняття “щастя”,
Його не буває, це казка зненацька.
Я хочу прибрати кохання і віру,
А ще не потрібну у людях довіру.
Треба зректися слави і смерті,
Не тонути в грошах круговерті.
Не потрібне минуле й майбутнє,
Що в цьому досить є сутнє?
Я не хочу, щоб там посміхались
І не раджу, щоб там цілувались.
Посмішка – награна вдалість,
Поцілунок – жорстокіша малість.
Я зруйную бар’эри невдачі
І тектимуть сльози гарячі.
Я зруйную поняття “доля”,
Житель – самісінька воля.
Там буде тепло без сонця,
В кожній душі лиш віконця.
Там буде все своєрідне,
А серце стучатиме мідне.
Там будуть поради правдиві,
Ніхто не тремтітиме в диві.
Не буде чекань і сюрпризу,
Тоді і не станеться криза.
Там нормально сприйматимуть лихо,
І сльози стікатимуть тихо.
Там буде одне розуміння,
А з хмар замерзле проміння
Покаже всім своє вміння
Забути! Стерти! Порвати!
Ні за що, нізащо кохати!
Зовсім не буде поняття “наглість”,
Наглість – це підлість, якої б боялись.
А страху не буде, а буде надія,
Не в світле, не в темне...
В своє, в потаємне.
З душі будуть литись потрібні слова,
А кожна людина там ділова.
Там підставлятимуть плечі завжди,
Не буде ніколи війни і нужди.
Там не потрібно молитись й кричати,
Характер не свій, а награний мати.
Там всім потрібно бути собою,
Робити не серцем, а лиш головою.
В місті людина – вже особистість,
Навіть людина знає всю прикрість.
За кожним по сліду ходитиме совість,
За кожним позаду є власна повість.
В кожного будуть свої інтереси,
Нікого не ваблять природні процеси.
Там є свої звички, немає талантів,
Всі рівні, всі чесні, прості, без каратів,
Без суму, без тяжкого грузу реклам...
Всі знають усе, що є тут і там.
Я прагну знайти маленьке місто.
В якому не знатимуть слова “тісно”.
Що ще потрібно, щоб жити реально? –
Прибрати скоріше всю тягу кохання