Полное собрание нашего общего тела Юрий Гудзь в переводах Татьян

Юрко Гудзь в переводах Татьяны Чебровой

ЗАГОВОРЫ В ДВА ГОЛОСА

1

он: я видел ящерицу я любил Марию
я жил в чужих городах

она: чтобы сохранить увиденное нужно было умереть

он: кто я теперь? немой свидетель одичанья пейзажа?

она: снег – точки между слов, обратившихся в пепел

он: изгнанники из Рая ученики зимней тишины
мои дети и родители одновременно

она: во сне я прикоснулась щекой к его руке

он: ты была там ребенком:
вода влекла свет бесприютного удивления

она: мгновение – это яйцо птицы и змеи, в моем ухе забытое кем-то

он: совпадение безмолвности твоего тела
с безмолвностью теплой ночи

ты заснула а пальцы моих рук еще дрожат

2

он: утро литеры «А»
еще не рожденный (Я?)
в стеклах пепла в темноте заоконной
око белого ящера
побежденного иконоборца
ошалевшего от безумного избытка
убитой (незабытой) шелесто- шорохо-
шестикрылой добычи

она: принуждение жить от «А» до «Я»?
сиротство литер тайной азбуки…

он: тела твоего белая сдоба
светится крошится
на столе самосейного хроноса-людоеда
чьи-то следы на утреннем сновидении снега
ведут к ледяной реке
напротив жестов суетных движений
харончика-перевозчика
чья-то Душа возвращается домой
из убежища разломанного пополам тела
колеблется: ей нечем заплатить
пе-ре-куп-щику молодого света
всех щедрых появлений из детских кладов забытья
почерневших на морозе яблок

она: скорей отсюда – вдруг успеем перейти
до темноты босые по воде замерзшей
к горе днепровской к Лавре в теплых звонах

З М О В И

I

він: я бачив ящірку я любив Марію
я жив по чужих містах
вона: щоб зберегти побачене треба було померти

він: хто ж я тепер? свідок німий здичавіння пейзажу?
вона: сніг - це багато крапок
поміж слів, перетворених в попіл

він: вигнанці з Раю, учні зимової темряви,
мої діти й батьки одночасно
вона: увісні я притулилася щокою до його руки

він: ти була там мала: вода волокла світло
безпритульного подиву
вона: мить - це яйце птаха й змії,
кимось у вусі моєму забуте
він: співпадіння безмовності Твого тіла
з безмовністю теплої ночі

Ти заснула, а пальці моїх рук все ще тремтять

II

він: ранок літери "А"
ще ненароджений (Я?)
в шибах попілу в темряві завіконній
око білого ящура
побореного іконоборця
знетямленоого божевільним надлишком
забитої (незабутої) шелесто-, шерехо-
шестикрильної здобичі
вона: примус жити від "А" до "Я"?
сирітство літер потаємної абетки...
він: тіла Твого біла здоба
світиться-кришиться
на столі самосійного хроноса-людожера
чиїсь сліди на вранішнім сновидді снігу ведуть
до зкрижанілої Ріки
навпроти жестів, рухів метушливих
харончика-перевізника
чиясь Душа вертається додому
зі сховища колись розламаного навпіл тіла
й вагається, бо нічим заплатить
пере-куп-нику молодого світла
всіх щедрих з'явлень з дитячих схронів забуття
зчорнілих на морозі яблук

вона: ходімо звітси - мо' встигнемо
до ночі перейти босоніж по воді замерзлій
до лаврської Гори
і теплих дзвонів

УБЕЖИЩЕ ПРЕДВЕЧЕРНЕЕ

…на столе в сумеречной комнате оставлены хлеб, недопитое вино
в глиняной кружке, не возможный в своей достоверности
и глубине нездешнего цвета апельсин…
Ближе к крестовине окна
на широком подоконнике – клетка без птицы…
Время от времени ее пустота заполняется:
кто-то забывает в ней старый будильник,
заведенный всегда на шесть утра,
розовую раковину – вместилище невидимого моря,
пасхальную деревянную писанку…
Тьма наступает неспешно.
Женщина, темноволосая свечка
стоит напротив высокого зеркала
(не зерцала – не исправляйте на «це»),
в одной руке она держит гребень,
перламутровый отливающий тускло,
в другой – яблоко,
думает: надкусить ли его
или швырнуть в отраженье чужое.
Тихо, темно…
Какое- то время ее тело еще сохраняет свеченье,
отраженное от невидимого источника света.
Предвечерняя роща – каштаны, платаны –
вброд переходят поток ее высохших слез
по летотеплому темному дальнему небу

не подглядывайте святые

в ущербе месяц головою Олоферна
Твоих раздвинутых касается колен

ХОВАНКА НАДВЕЧІРНЯ

кімната самоти пилюка божевілля
мені наснилась Ти
сумного тіла зілля
І мить причастя відчаєм кохання

...на столі, в присмерковій кімнаті залишено хліб, недопите вино
у глиняній філіжанці, неможливий у своїй достовірності
й глибині нетутешнього кольору помаранч...
ближче до хрестовини вікна,
на широкому підвіконні – клітка без птаха...
час від часу її порожнеча заповнюється:
хтось забуває в ній механічний будильник,
наведений завше на шосту ранку,
рожеву мушлю – вмістилище невидимого моря,
яйце-райце – дерев'яну писанку...
сутінь поволі густішає:
жінка, темноволоса свічка,
стоїть навпроти високого зеркала
(не виправляти на "дзе"),
в одній руці вона тримає
перламутровий гребінь, в іншій – яблуко,
думає: чи надкусити його,
чи ним розбити чуже відображення в дзеркалі...
тихо й темно...
її тіло ще деякий час зберігає в собі
слабке світіння,
відзеркалене з невідомого джерела...
вечірні дерева
очима святих непомітного споглядання
вбрід переходять потік висохлих сліз
літотеплого (поки що, поки що) неба

...у повні місяць головою Олоферна
Твоїх розтулених торкається колін

ИСИХИЯ

Приложение апокрифическое

Твой голос: "Отпусти свои пальцы на волю"

"смотри, я уже не плачу…
А сожму Твои ладони –
И потечет виноградная кровь – густая, душистая…"

Хочешь, я подарю Тебе непрочитанную еще никем
Книгу Счастья, написанную
на моей коже Твоими пальцами?...

…стеклянные прозрачные кормушки
для зимних птиц –
наших поцелуев под снегом – и
крошками белого пепла
их кормят небожители
греются возле костра
нашей первой ночи


Приложение апофатическое

Зима – книга, принадлежащая безмолвному
пространству,
которое ныне и присно – само себе дом.
Над пропастью его
очага разворачиваются тайные мистерии:
ручной и казненный огонь
из тела изгоняет ужас перед бескрайностью
пустоты.

Искусство вечеров и ночи,
искусство темноты – штукарство
мгновенных вспышек, узнаваний:
нелышно музыка звучит
сквозь кожу пальцев-богомольцев.

Вот вновь и вновь
Твое крыло незримое, Paloma*,
касается тихонько сердца
и превращает его в УХО -
вход в неведомую тьму
непостижимых лабиринтов.

Огонь, отчаяние –
незрячие мои поводыри

Палома – голубка (исп)

ІСИХІЯ

Додаток апокрифічний

Твій голос: "Відпусти свої пальці на волю..."
"дивись – я вже не плачу...
А стисну Твої долоні –
й потече виноградна кров – густа, пахуча.."
Хочеш, я подарую тобі непрочитану ще ніким
Книгу щастя, написану на моїй
шкірі Твоїми пальцями?..."
...скляні прозорі годівниці
для зимових птахів –
наших цілунків під снігом – і
– крихтами білого попелу
їх годують небожителі
гріються біля вогнища
нашої першої ночі

Додаток Апофатичний

Зима – это книга, принадлежащая безмовному
Простору, что нене и присно – у себя дома

Зима – то книга, належна безмовному
простору, книга, що преч і вшистко
є в себе вдома... Над урвищем її
припічка розгортаються таємні дійства:
приручений і страчений вогонь
із тіла виганяє жах перед безмежжям
порожнечі
мистецтво вечорів і ночі
мистецтво темряви – штукарство,
миттєвих спалахів
і впізнавань: нечутна музика звучить
крізь пучки пальців-богомільців
ось ще і ще
Твоє крило невидиме, Paloma*,
торкається легенько серця
І перетворює його на ВУХО
на вхід у потаємно-темні
лабіринти

вогонь і відчай
мої сліпі поводирі

Палома – голубка (ісп)


СОБОР ДВУХ ТЕЛ

эпиграф из А.П.Ч.
"сад цветет белый-белый,
а за окном падает снег"


1. снежины-муравьи из розворошенных глубин –
добыча глиняной пичуги

2. муравьи света – очертанья Тела
и моя страсть-муравьед

3. и светом рассветает смерть
Ты спишь – спросоня – в теплых норах
– прикосновение сон-травы

4. и тело – тлен и фон для света
моя душа – на остров-эпидермос
Твоих (о!)голых локотков

5. … моя душа – на теплый подоконник локтя Тебе
(порою третьего тысяченочья)
крылом - истлевшей бабочкой присядет
"Ноч осыпается… На пальцах – соль и тмин…"

P. S. …А за окном небесный пепел
бесшумно так и беспрестанно
воссоздает невидимый собор двух тел –
еще слиянных,
но уже сгоревших...

СОБОР ДВОХ ТІЛ

епіграф з А.П.Ч.:
"сад цвіте білий-білий,
а за вікном падає сніг…"

1. сніжини-мурашини із розворушених глибин –
пожива глиняної пташки

2. мурашки світла – обрис Тіла
й моя жага-мурахоїд

3. і світло розвидняє смерть
і наосонні – теплі нори – таємний дотик сон-трави

4. і тіло – тло для того світу
моя душа – на острів-епідерміс
Твого (ого!)леного ліктя

5. … моя душа – на тепле підвоконня ліктя Тобі
(доба ще третього тисячоніччя)
крилом зотлілого метелика присяде
"Ніч осипається… На пальцях – сіль і кмин…"

P. S. …А за вікном небесний попіл
так безшелесно і невпинно
витворює невидимий собор двох тіл –
ще нероз’єднаних, хоча й згорілих…

Из цикла «ПОЛНОЕ СОБРАНИЕ НАШЕГО ОБЩЕГО ТЕЛА»

ЭПИСТОЛА

...Здесь нас никто не видит –
Я возле тебя, в тебе,
схороненный и новорожденный
всей щедростью твоего полусонного лета.
Можно, я буду звать тебя иногда Ле-Та?
Не говори ничего, не открывай глаз –
Чувствуешь, медленно, вольно
осыпает нас белый игольчатый пепел –
он прохладный и нежный на ощупь.
Это где-то в зените мои занемогшие ангелы жгут
полное собрание нашего общего тела –
им выдали его только что,
этой зимой, в эту минуту из небохранилища
редкостных и беспризорных изданий…
Чувствуешь, как горит
Ровный незримый огонь?
Пламя-пламя – нет достовернее способа эти страницы прочесть …
Хорошо горит, весело:
25 декабря – том первый,
12 января – том второй,
сегодня, на второй день после Крещения в Иордане – третий том...
Засыпает нас снег – значит, на небе тепло,
Значит, нас кто-то любит
там…
Зима – продолжение Те-Мы,
(мы – не Те…),
тишина вокруг нас, бесприютных, уютна и непостижима.
Нет того, кто заснул,
есть лишь те, кто приснились…


ЕПІСТОЛА

...Тут нас ніхто не бачить...
Я поруч Тебе, в Тобі,
захований і новонароджений
всією щедрістю Твого напівсонного Літа...
Можна, я буду іноді так звати Тебе – Лі-Та?
Не говори нічого, не розплющуй очей...
Чуєш, як повільно і вільно
нас засипає білим попелом,
прохолодним і ніжним на дотик?
Це десь в піднебессі мої хворі янголи
спалюють
повне зібрання нашого спільного тіла....
їм видали його щойно,
цієї зими, цієї хвилини – з небосховища
рідкісних і безпритульних видань...
Чуєш, як палахкотить
рівне й невидиме полум'я? Бо той вогонь –
найдостовірніший спосіб
прочитання цих сторінок...
Гарно горить і весело:
25 грудня – томус перший,
12 січня – томус другий,
сьогодні, на другий день після
Водохреща на Йордані – томус третій...
Сніг падає, значить, на небі тепло,
значить, нас там ще любить хтось...
Зима – це продовження Те-Ми,
це якийсь незбагненний затишок:
немає того, хто заснув, є лиш ті, хто приснилися.

ЛАМЕНТАЦИЯ

LAMENTACIA
Просительно-покаянная
К ее ясновельможности
Таше-Литании ЮТ-ландской
К ее тихости благости и милости
дарительнице влажных лепестков
в цветущих пущах и садах
всех несказанных вертоградов
-и-и-и-и-и...
…юти
…юи
…юй

…где утром в начале нашего третьего тысяченочия
проснемся – это горлинки воркуют
своими клювами сшивая
последние бессловные листы
неизданных – еще
невидимых – уже
и невесомых НОТ –
собранья полного (слетанья) Нашего Общего Тела
под грифом "Тайная Юротика"
для сумасшедших вольных
небокрылых антисеменитов
не семенящих по земле – летучих
для ангелов больных…
И на колени к тебе я голову склоню
и медленно вопросы растворятся
в прозрачных водах летнего Затона,
и я забуду грустный твой ответ
на давний свой вопрос о самых близких –
зачем мы им приносим столько боли,
которой жалко с дальними делиться –
на спинах ящеров: «вот ангелы» – все пишем?


ЛАМЕНТАЦІЯ

LАМЕНТАЦІЯ
балагально-покаяльна
до її ясновельможності
Таші-Літанії ЮТ-ландської
До її тихості благості й милості
володарки вологих пелюсток
в розквітлих пущах і кущах
всіх невимовних
вертоградів
- і-і-і-і-і-і-і-і-і-і
...юті
...юї
...юй
...де вранці, наприпочатку нашого третього тисячоніччя
прокинемось – це дикі туркотливі голуби
своїми дзюбами зшивають
останні чисті (білі) сторінки
невиданого – ще
невидимого – вже
невагомого – там – еН еС Те –
зібрання повного (злітання)
нашого спільного тіла
під грифом "ТАємна ЮРотика"
для божевільних і звільнених
зелено-вільгих антисеменітів
для хворих янголів
Я на коліна до Тебе голову схилю
й поволі всі допитування згаснуть
розчиняться у водах літнього Затону
І я забуду ще ввесні почуту відповідь
на давне запитання:
чому найбільше болю
ми завдаємо людям найріднішим –
на спинах ящурів: "це янголи" ще пишем?..

ТАМ, ГДЕ МАТЕРИЯ СТАНОВИТСЯ СВЕТОМ

1
Сначала
литеры-касанья-отпечатки
птичьих когтей на белой поверхности страницы,
вырванной из школьной тетради
нашего общего времени:
иероглифы проявленного звука,
эхо голоса, сохраненные каллиграфически,
утреннее тепло неостывшей печной золы.

Потом что-то похожее на детский рисунок:
Высокий дом, почему-то без окон,
Приоткрытые двери и надпись:
«Дом, в котором живет счастье».

Вверху над ним чья-то не совсем твердая рука
Увековечила (увекопомнила?)
Мгновенное прикосновение влажной улитки
К крылу птицы.

И в небесах – название невидимой страны,
В котором вместо украинской буквы „Ї” –
две точки (то есть время и пространство) –
как визуальная цитата моей
любимейшей (когда-то)
строки из Пауля Целана:
«Es fallt nun, Mutter, Schnee in der Ukraine...»*

* с нем. «Сейчас, мама, на Украине идет снег»

2

Когда-нибудь в той комнате, в том доме,
В той стране,
засыпанных, согретых белым пеплом
снежин, проснемся на рассвете…
хочу успеть – закончить наш рисунок:
впустить в него шум крыльев за окном,
и клекот-щебетанье-воркованье
голодных птиц, некормленых любовью.

Прошу тебя,
не открывай глаза,
не поднимай ресницы, только чувствуй:
мои уста, отдельные от тела, неслиянно
коснутся твоих влажных лепестков
трепещущих,
потом проникнут вглубь
ненасытимых
тайных
темных
тесных лабиринтов,
чтобы на взлете стать потоком света.

И за мгновение до исчезновенья
всего рисунка
мы еще услышим
почти нездешний голос за стеной:

«Если идешь по склону той Горы,
когда-нибудь увидишь море»

«ТАМ, ДЕ МАТЕРІЯ СТАЄ СВІТЛОМ»

1

Спершу:
літери-дотики-відбитки, від(печатки)
пташиних кігтів на білій поверхні
сторінки,
вирваної зі шкільного зошита
нашого спільного часу:
гієрогліфи невидимого звуку
відлуння голосу, збережені
каліграфічно,
ранковий туск ще теплого писку

А згодом: щось схоже на дитячий
малюнок: високий будинок, чомусь без
жодного вікна, ледь прочинені двері й
надпис: "Дім у котрому живе ща
стя"
Вгорі над ним чиясь не зовсім
тверда рука у-віко-вічнила
(увікопомнила?)
миттєвий дотик вологого Равлика
до крила Птахи

А ще вище - назва невидимої країни,
в якій замість літери "і" - часопростір,
означений крапками, візуальна цитація
мого улюбленого (колись)
рядка з янгола Пауля (Целана):
"Тепер іде, мамо, сніг на Україні..."

2

...Колись, в тій кімнаті, в тім домі,
в тій країні, засипаній білим попелом
теплого снігу
ми прокинемось рано-вранці... Але
ще треба встигнути
впустити в той малюнок
пошуми крил за вікном
і туркотіння голодних (на кохання?) птахів
й моє прохання до Тебе:

не розплющуй очей
не рознімай повік: чуєш,
як вуста, вже відокремлені од мого тіла,
Твоїх торкаються вологих і тремких
пелюсток
і проникають вглиб
таємно-темних лабіринтів,
щоб десь на злеті вибухнути Світлом,

й за мить до щезнення
всього малюнка
почути тихий голос
за стіною:

"Якщо йти схилом до тієї Гори,
то, врешті-решт, побачиш море..."

КАСАНЬЕ

Сквозь тело незаписанных стихов
и влажный Твой, и милосердный свет,
сквозь черные прогалины земли
между стерни взошла теперь отава –
корнями держится за пропасть неба,
а линия вечерних облаков
гориста, как Твоя кардиограмма.
Идут-бредут мои катахумены –
немые удивленные прогульщики земных уроков.

Проходит осень,
и душа все жмется к телу,
но так болит то тихое касанье!

ДОТИК

…крізь тіло незаписаних рядків й Твоє вологе
милосердне світло, крізь чорний туск стернястої землі –
росте трава: небесна рінь утримує її коріння,

а лінія хмаристих гір Твою повторює кардіограму,
і йдуть, бредуть утікачі з шкільних уроків –
німі й здивовані катахумени,

минає осінь:
душа ще тулиться до тіла
і як болить той тихий дотик!


Поэма БАРРИКАДЫ НА КРЕСТЕ

“Давай встретимся завтра на Кресте*” ...
(из разговора)

І Интродукция

Ты спрашиваешь меня,
осталась ли еще на подоконнике нашей комнаты
(“нашей” – на несколько дней последней зимы минувшего тысячелетия)
глиняная птица – она так терпеливо сквозь катаракту мерзлого окна
приход наш проглядеть боялась...
Не знаю... Я давно там не был...
В той комнате живут уже совсем другие люди...
Твое пророчество о “нашем тисяченочии” так и не сбылось...
Но помогло мне пережить ту зиму
И перейти по льду Днепра на Правый берег,
к распахнутым церковным
Царским Вратам в родной Немыльне.
Хорошо, что ты напомнила мне о нашей глиняной свистульке...
От нее осталась только округлая деревянная клетка,
Похожая на маковку детской церкви...
Эту клетку я купил на Сенном рынке –
вместе с веселым взъерошенным щегленком – к пятилетию моего сына.
Щегленка потом съел кот Мордехай, –
а, может, его съел не кот, а хозяин кота,
который умело притворялся человеком, , хотя всю жизнь
носил имя в честь кликухи самого прожорливого в мире Людоеда – Вилен.
... Не знаю...
А клетку после развода я забрал с собой на зимний Затон...
Так что благодаря Твоему вопросу
я сегодня утром вспомнил удивительный
(точней – чудесный) отрывок из апокрифического Евангелия от Фомы...
Отрывок, в котором говорится о пятилетнем сыне Марии,
игравшем возле ручья, – он собирал в выкопанные ямки воду
и вылепил из синеватой глины двенадцать воробьев,
и разложил их на берегу, чтобы они на солнце пообсохли...
И была суббота, когда он это сделал...
Какой-то правоверный иудей, увидев глиняную стаю,
Начал кричать на отца маленького Иисуса:
“Смотри-смотри, твое дитя из глины вылепило птиц
и осквернило день субботы!...”
Иосиф с укором обратился к сыну,
мол, что же нарушаешь ты священные запреты?!
Тогда Иисус в ладоши хлопнул
и крикнул птицам: “Ну, летите! Летите же!”,
И воробьи со щебетом и радостною песней
взлетели в небо...

Самое важное в этом апокрифе – песня из глины вылепленных птиц...

ІІ Встреча

* * *

... Мы так долго не виделись с Тобою,
как будто без Тебя я прожил
целую жизнь, продленную на беспризорную вечность...
Я так давно не слышал, как эхом отдаются
в надвременных пространствах тела и души,
в пространстве-времени освобождений тайных
и узнаваний
Твои глосалии и заговоры...
Там голос мой вплетается
в звучанье Твоего...

* * *

Ну что же, как мы и договорились, встретимся на Кресте,
Под вечер, возле Прорезной**...
Напротив входа в подземелье будет стоять старик –
Простоволосый, в зеленой “адидаске”,
На солнце выцветшей...
И встретившись с Тобою взглядом, поднимет он
до неба свою медную трубу,
свой длинный-длинный, с охристым отблеском, тромбон,
и выведет несколько тактов –
пронзительно-протяжных фраз
из “Сомер-тайм”...

Но, оборвав вступленье, старик отставит в сторону свою
уставшую от причитаний
трубу,
достанет из потертой сумки какую-то табличку,
повесит ее на шею и начнет
себе рассказывать сумбурно...

Возьму тогда Тебя за руку:
“Пойдем отсюда, скоро вечер,
заглянем в “Шелтер” – привычное убежище
для беспризорных любящих –
закажем что-нибудь поэкзотичней...”

“...Не спеши. Я хочу знать,
о чем говорит этот музыкант, –
к кому он обращается, откуда сплошной тот квамперфект
с приставкой непременной “плюс”?..”
“А-а, вряд ли стоит обращать вниманье:
то местный сумасшедший, Парамон,
по пятницам он всех зовет
восстать...
Смотри, разорванный плакат висит на шее:
“Все – на сооружение...”, – а дальше –
пустота...
Ну, ладно... Давай послушаем минуту...

“Когда-то, еще при жизни,
Я был высоким и стройным,
И вепря легко забрасывал на плечи...
Теперь я лишь прогорклый дым
костями нашими растопленной печи...
Когда-то я вольно, радостно ходил
На тура и на господина...
Пусть этот мир меня и не любил,
Судьба моя, всегда гонимая,
Не забредала в шлюхи...
Ну, что ж:
л ю б и т е с ь,
п л о д и т е с ь,
н а е д а й т е с ь,
как знаете,
как можете –
ж и в и т е,
ж и в и т е,
заслюнив,
забыв – уже не завещанье:
“... і в р а ж о ю з л о ю к р о в ’ ю
в о л ю о к р о п і т е !” –
не завещание, не заповіт,
лишь стон замученного края...
Ну, что ж... Пусть будет вам Господь судья!
Живите здесь, как можете,
живите...
Одно лишь знайте:
когда-нибудь мы встанем из могил,
насыпанных вокруг Базара,
постреляны, порубаны…
Своей неотомщенной кровью
Мы окропим и освятим
Последний Судный и весенний
День!..”

“Пойдем, родная, не хочу я слушать
бред стариковский...
Мы же здесь вдвоем день-два последних,
Ты же улетаешь
в Торонто...
Ты же видишь –
старик почувствовал: хоть кто-то
прислушался к нему
и вот несет немыслимую чушь:

“...вожди, ослепленные
миражами власти,
власть, ослепленная
миражами государства,
государство, ослепленное
миражами вождей...
Слепцы распинают человека,
Слепцы распинают человека...
Восстаньте, обитатели штанов
и помертвевших Воскресенок***!
Вставайте же, пока вы живы!
Хоть раз все вместе здесь, на этом
затоптанном К р е с т е,
вдоль К у р в а ш т р а с с е,
в задолбанной с т о л и ц е
построим нашу баррикаду
весеннюю!
– из дыма и громов,
мгновенных вспышек и пронзительного счастья,
когда навылет пуля бьет
ладонь сквозь дождь простертую.
Не бойтесь
погибнуть молодыми!
Не страшней ли прижизненные мертвецы
В том городе, где их властитель Вий
Сто лет не опускает веки...
Не бойтесь трупоедов власти,
их водометов!
– На помощь нам огонь придет
из Крут, Базара, Берестечка...
И, как обещано, – повеет
Холодноярское живое пламя.
– Восстаньте же, пока мы живы!”


Сумасшедший замолкает, достает сигарету, зажигает спичку...


На какое-то мгновение наши взгляды,
пересекаясь,
воссоздают безсловный контрапункт...
И старик с улыбкой забрасывает на плечо тромбон, ссыпает
из шапки мелкие монеты в карман и прочь уходит,
неспешно удаляясь...
Н а ф о н е р а н н е г о з а к а т а
Т р у б а е г о с т а н о в и т с я к р ы л о м
О б щ и п а н н о г о а н г е л а и з в и д е н и й
и о т к р о в е н и й И о а н а Б о г о с л о в а...


Как сквозь дремоту
Я снова слышу голос Твой:
“Что ж, призыв хороший –
“Не бойтесь молодыми умереть!”
Но страшно: этот лозунг услышит Вий,
его мордовороты-генералы,
устроив свои жирные зады
в комфортных креслах,
пошлют моих подросших сыновей
в чистилище идейной паранои,
в ту пропасть “в с е с л а в я н с к о г о
е д и н с т в а”...

Я знаю: ответ здесь нужен
несловесный...
Но все же:
неужели Христос распятый
– последняя из наших баррикад –
чтобы споткнулись легионы тьмы,
остановился трупный их прогресс,
когда к столу властителям
подносят –
сквозь их ворованные блага
и геморойно-гамбургерный рай –
отрубленные головы героев?!”




... Такая была у нас с Тобою (или будет)
однажды встреча.
Возвращаюсь снова к письму...

ІІІ Праздник

...Твой голос с той стороны земного шара,
на расстоянии двух океанов,
на границе краткого жеста руки, –
моего невозможного прикосновения
к Твоему предплечью, –
расстоянии, о которое разбиваются
все слова,
обескровленные в имейловских
посланиях...

Вижу и слышу овеществленное молчание,
Сквозь окна больничной палаты,
под звуки рояля Билла Эванса
(из 49-ти с половиной минут
радиомузыки).

Падают, осыпаются белые
лепестки
цветущей яблони, – удивительное
совпадение звуков и прикосновений
еще теплых пальцев давно умершего
джазмена
к черно-белым клавишам,
мой взгляд
и невесомые лепестки, которые рядом
со словами “падение” и “песня” –
наперекор существующим законам
и благодаря сохраненным канонам –
воссоздают, вылепливают
из своего полета
невидимый другими контрапункт
свиданий наших,
тайных зимних встреч,
а рядом с ними –
неслышный смех
весенних ангелов, оставшийся навечно в
лепестках...”

Пора идти уже... Письмо к Тебе
Я допишу потом...
Ведь на Кресте в разгаре
Наш всенародный праздник –
Там почитатели “ВВ” и старшекурсники
Сорбонны местной
уже успели сдвинуть пару "мерсов"
И спецавто для кондукатора Чучмеску,
из нескольких фургонов милицейских
роскошную воздвигли баррикаду!
Весна какая! "Вот, сбылись мечты
кАзлов!" – советники шипят
в правительственных дзотах, – "У нас еще
хватает эшафотов", –

пускай шипят, и это лишь запев...

Пора, пора... Смотри, идут сюда
рядами стройными госптицефабрики коллоны –
все эти "беркуты", "омоны",
из Павловки**** на выходные
освобожденные "грифоны" –
в шеломах угольных...
Угрюмо движутся, дубинками в щиты колотят:
иду на вы, мол (нет, иду на ты)...

Все ближе, ближе...
С кацапским матом,
криками "банзай"...
Ну, что ж... Давай, давай, давай...
Не бойтесь! Безоружны мы:
лишь старая козацкая пугалка
без пороха и ядер,
подаренная паном Яворницким,
и камни Кандагара, и кирпич,
огнем облизанный чеченский,
когда-то перевезенный в рюкзаках –
в Москву – для президентских окон...
Не пригодилось там? Сгодится здесь...
Начнем же...
... как велит устав
повстанческих ли
внутренних
полков.

Ну а покуда живы
– и те, кто за щитами, и те, кто за-щитит –
один лишь кадр на память,
запечатленный чьей-то легкою рукой:
вот на мгновенье обездвиженны фигуры
в спецназовских строях,
с воздетыми дубинками-киями (над градом Кия),
вот замерли на баррикадах дети
со вскинутыми в небо кулаками...

А между льдинами двух лагерей
на вольной территории
явился знакомый старый музыкант...
Он, наклонившись, достает из сумки
Кусочек мела школьного
и на асфальте черном –
еще не истоптанном, не окровавленном –
записывает медленно давнишний
не нужный никому свой белый стих:

ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: г о р і л и, л е т і л и,
в о л а л и, п а л а л и, з г а с а л и, д и м і л и...
ТАК. О с і н ь ї х щ е з л а. І я з а б у в, ЩО
я з а б у в. І т и з а б у л а, щ о Я з а б у в...
Т і л ь к и н е б о н а с н е з а б у л о. Тільки
г о л о с (без тіла) малої Л о л і т и к р і з ь ВУХО
с т а р о г о г л о с о л а л і й н и к а в с е п о вт о р ю є,
з у б р и т ь н а п а м ' я т ь
д о м а ш н є з а в д а н н я з е м н о г о Т І Л А :

я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і
н е б е с а
ц ь о г о
л і т а...


P. S. И тот стоп-кадр все длится-длится,
Пока допишутся слова...
Густой туман спускается на Крест...

P.S S..:

Ты спрашиваешь меня,
когла я закончу картину,
которая схранит
хоть сколько нибудь примет
нашего поколения,
растоптанного подковами
бесконечных парадов.
Больше об этом
не спрашивай.
Ты знаешь и сама,
Как мы живем
И чем приходится
платить
за хлеб и молоко,
цена какая
словам спасенным,
выжившим картинам,
и сколько черепов
внимательных
нам смотрит
в согнутые спины.
Мы только отзвук
партитур грядущих,
немых оркестров
ноты,
но уже
пора идти,
дорога жить должна
и после нас…
Смеркается,
и медленно вокруг
ночного тополя
все ходит-ходит тень...

2001 год


* Крест – (разговорное) Крещатик, главная улица Киева
** Прорезная – улица в центре Киева
*** Воскресенка – район Киева
**** Павловка – психиатрическая лечебница имени Павлова


Б А Р И К А Д И  Н А  Х Р Е С Т І

(поема)

“Д а в а й з у с т р і н е м о с я з а в т р а н а Х р е с т і *” ...
(з розмови)

І. Інтродукція

Ти запитуєш в мене, чи ще зосталася на підвіконні нашої кімнати
(“нашої” – на кілька днів останньої зими минулого тисячоліття)
глиняна пташка, що так терпляче крізь біле марево замерзлого вікна
очікувала нашого приходу...
Не знаю... Я там давно не був... У тій кімнаті живуть вже зовсім інші люди...
Твоє пророцтво про “наше тисячоліття” так і не збулося...
Але завдяки йому я все ж пережив ту зиму
і перейшов по замерзлій воді з Лівого берега – на Правий берег,
до відчинених Царських Воріт немиленської церкви.
Добре, що Ти нагадала мені про той глиняний свищик...
Від нього збереглася лише округла, дерев'яна клітка,
схожа на маківку дитячої церкви...
Цю клітку я придбав на Сінному ринку –
разом із веселим розхристаним щигликом до дня п'ятиліття мого сина.
Того щиглика згодом з'їв кіт Мордехай, –
а може, його з'їв не кіт, а господар кота,
який так вміло прикидався людиною, хоч все життя
носив ім'я на честь кликухи найбільшого у світі Людожера – В і л є н
... Не знаю... А клітку, опісля розлучення, я забрав з собою на Зимовий Затон...
Отож, завдяки Твоєму запитанню я сьогодні вранці згадав дивний
(точніше – дивовижний) уривок з апокрифічної Євангелії від Томи...
Уривок, у якому йдеться про п'ятилітнього сина Марії,
який грався біля струмка, збираючи у викопані ямки джерельну воду...
Й ось він виліпив із синюватої глини дванадцятьох горобців,
і поставив, розіклав їх поруч поди, щоб вони трохи просохли на сонці...
Й була субота,коли він зробив це...
Якийсь правовірний іудей, побачивши ті з’яви,
почав кричати до батька малого Ісуса:
“Дивись,дивись, твоя дитина взяла глину
й виліпила птахів, і осквернила день суботи!...”
І Йосип починає дорікати синові, мовляв, що ж це ти порушуєш священні заборони?!
Тоді Ісус вдарив у долоньки і вигукнув: “Летіть! Летіть! Летіть!”
Й горобці, щебечучи, радісно співаючи, злетіли в небо...
Найважливішим у цім апокрифі є спів отих із глини зліплених пташок...

ІІ. З у с т р і ч

* * *

... Ми так довго не бачилися з Тобою,
немов без Тебе я прожив
ціле життя, подовжене на безпритульному
вічність...
Я так давно не чув, як відлунюють
у надчасових сферах душі і тіла,
в часопросторі таємних звільнень —
й впізнавань
Твої глосалії та замовляння...Там
голос мій вплітається
до їхнього звучання...

* * *

Отож, як і домовлено, ми зустрінемося на Хресті,
надвечір, неподалік Прорізної...
Навпроти входу в підземелля стоятиме старий —
простоволосий, у зеленавій “адідасці”,
на сонці вицвілій до краю...
Зустрівшися з Тобою поглядом, він підніме
до неба свою мідну трубу,
свій довжелезний, з охристим відблиском
тромбон,
і видме кілька тактів —
пронизливо-протяжних фраз
із “Сомер-тайм”...
Обірвавши той вступ, старий відставляє
вбік
свою натомлену знетямленим воланням
трубу,
дістає з торби якусь табличку,
вішає її на свої груди і починає
сам собі щось голосно розповідати...
Візьму тоді Тебе за руку:
“Ходімо звідси, вже скоро вечір,
зайдемо в “Шельтер” –
давнішнє сховище для безпритульних,
й замовимо щось екзотичне...”
“...Не поспішай. я хочу знати
про що ж говорить цей музика, —
до кого, звідки оцей суцільний квамперфект
з додатком неодмінним “плюс”?..”
“А-а, та не звертай уваги:
місцевий божевільний, Парамон,
щоп’ятниці, отут, всіх закликає
до повстання...
Бачиш, розірваний плакат
висить на грудях:
“Всі На СПОРУДЖЕННЯ...”, – а далі –
порожнеча...
Ну добре... Давай послухаєм хвилину...
“Колись,ще за життя,
Я був високим і струнким,
І вепра легко закидав на плечі...
Тепер я лиш прогірклий дим
Із нашими кістьми розтопленої печі...
Колись я вільно й радісно ходив
Із ратищем на тура і на пана...
Мене цей світ ніколи не любив,
Та моя доля,завше гнана,
Ніколи не була серед повій...
Ну,що ж:
к о х а й т е с я,
п л о д і т е с ь,
н а ї д а й т е с ь,
як знаєте,
як можете –
ж и в і т е,
ж и в і т е,
заслинивши,
забувши – вже не заповіт:
“... і в р а ж о ю з л о ю
к р о в ’ ю
в о л ю о к р о п і т е !” –
- не заповіт, не заповіт,
лиш стогін замордованого краю...
- Ну, що ж... Хай буде вам Господь суддя!
Живіте тут як можете,
живіте...
Та знайте лиш одне:
Колись ми встанемо з могил,
насипаних довкруж Базару,
постріляні,порубані там впень …
Й своєю невідомщеною кров’ю
Окропимо й освятимо
Останній Судний і весняний
День!..”
“Ходімо, люба... не хочу слухать
тої маячні...
Ми ж тут удвох —
останні дні,
Ти ж скоро відлітаєш
до Торонто...
Ти ж бачиш:
старий відчув, що бодай хтось
прислухався
до нього
і вже попер щось несусвітнє:
“...в о ж д і, з а с л і п л е н і
м і р а ж а м и в л а д и,
в л а д а, з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и д е р ж а в и,
д е р ж а в а, з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и в о ж д і в...
Засліплені розпинають
людину,
Засліплені розпинають
людину...
Повстаньте,мешканці
штанів!
Повстаньте,жителі змертвілих
Воскресенок!
Повстаньте, поки ще живі!
Хоч раз отут, усі разом,
на цім затоптанім Х р е с т і,
упеперек всієї К у р в а ш т р а с с е,
у цій задовбаній с т о л и ц і
спорудимо весняну
барикаду!
– з громів, димів,
миттєвих спалахів пронизливого щастя,
коли навиліт куля б'є
крізь дощ простягнуту
долоню...
Не бійтеся загинуть
молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти
У місті, де володар Вій
Вже сотню літ не опускає
вії...
Не бійтесь владних
трупоїдів,
Не бійтесь їхніх
водометів!
— На поміч нам вогонь
прийде
з-під Крут,
Базару,
Берестечка...
І як обіцяно, – повіє
холодноярське полум'я
живе. –
— Повстаньте, поки ще живі!”

Божевільний вмовкає, дістає сигарету, запалює сірника...


На якусь мить наші погляди,
перетинаючись,
витворюють безмовний контрапункт...
Старий посміхається, вішає
на плече
свого тромбона, висипає з шапки
в кишеню дрібні срібняки,
йде геть...
Поволі відділяється...
Н а т л і п р и з а х і д н ь о г о н е б а
Т р у б а й о г о с т а є к р и л о м
О б п а т р а н о г о я н г о л а – з в и д і н ь
і о д к р о в е н ь І в а н а Б о г о с л о в а...

Неначе крізь дрімоту
Я знову чую голос Твій:
“Що ж, гарний клич –
“Не бійтеся загинуть
молодими!”
Боюсь, це гасло вловить скорше Вій,
Його пикаті генерали,
Вмостивши товстелезні гепи
В комфортних кріслах,
Пошлють моїх дорослих вже
дітей
Заради параноїдних ідей
До прірви “в с е с л а в я н с к о г о
е д и н с т в а”...
Я знаю: тут відповідь
потрібна несловесна...
Та все ж:
невже розіпнутий Христос
– остання ваша барикада
навпроти легіонів тьми,
навпроти трупного прогресу,
коли до столу владарям
підносять
повз їхній награбований
добробут
і геморойно - гамбургерний
рай
відтяті голови козачі?..”



... Така була у нас (чи буде)
зустріч.
Вертаюсь знову до свого листа...

ІІІ. С в я т о

...Твій голос потойбіч земної кулі,
на відстані двох океанів,
на межі короткого жесту руки, —
мого неможливого дотику до
Твого передпліччя,
— відстані, об яку розбиваються
всі слова,
знеживлені в емейлівських
посланнях...
Дивлюсь і слухаю: крізь оречевлене
мовчання,
крізь вікна лікарняної палати,
під звуки роялю Білла Еванса
(із 49-ти з половиною хвилин
радіомузики)
сиплються,осипаються білі
пелюстки
з розквітлої яблуні, — дивне таке
співпадіння:звуки дотиків
ще теплих пучок давно померлого
джазмена
до чорно-білих клавішів, мій
погляд
і невагомі пелюстки, що поруч
слів“падіння” й “спів”
наперекір існуючим законам
і завдяки збереженим канонам
витворюють, виліплюють зі свого
лету
невидимий нікому контрапункт
усіх побачень наших,
таємних зустрічей зимових,
а поруч них — нечутний сміх
весняних янголів,захований назавше в тих
пелюстках...”
Пора вже йти... Цього листа я згодом
допишу...
Бо ж на Х р е с т і триває
всенародне свято:
Там шанувальники “ВВ” і старшокурсники
місцевої Сорбони
вже встигли розтрощити кілька "м е р с і в"
і спецавто для кондукатора Чучмеску,
та ще з кількох фургонів міліцейських
розкішну спорудили барикаду!
Яка весна! "Збулися мрії
ідіотів!" - це радники шиплять
із урядових дзотів, - "У нас ще
вистачить державних ешафотів", -
та хай шиплять, це лиш
заспів...

Пора, пора... Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди,
Держптахофабрики колони -
- всілякі "беркути", "омони",
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені "грифони"
у сірих шоломах...
Похмуро сунуть, дрючками
луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на "ти"...

Все ближче, ближче...
З кацапським матом,
криками "банзай"...
Ну, що ж... Давай, давай, давай...
Не бійтесь! Зброї в нас
нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким...
А ще – каміння з Кандагару,
Цеглини обгорілі із руїн
чеченської столиці
В заплечниках привезені колись
в Москву – для президентських
вікон...
Там не згодилось? Пригодиться тут...
Ото ж, почнемо дійство...
... як велить статут
повстанського і внутрішнього війська...

А заки-поки ще живі
напасники й захисники -
один-єдиний кадр, панове,
зупинений з чиєїсь легкої руки:

На мить завмирають істоти
в спецназівських строях,
з перекошеними від люті лицями,
з піднятими киями
(аякже, місто ж Кия),
завмирають на барикадах діти
з піднятими до неба
кулаками...

Між двома станами, між двома таборами
на вільній території
з'являється старий музика...
Він нахиляється, дістає з торби
шматок білої крейди
й на чорному хіднику,
ще не затоптаному,
не закривавленому,
записує поволі свій давній,
нікому не потрібний, білий вірш:

ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: г о р і л и, л е т і л и,
в о л а л и, п а л а л и, з г а с а л и , д и м і л и...
ТАК. О с і н ь ї х щ е з л а. І я з а б у в, ЩО
я з а б у в. І т и з а б у л а, щ о Я з а б у в...
Т і л ь к и н е б о н а с н е з а б у л о. Тільки
г о л о с (без тіла) малої Л о л і т и к р і з ь ВУХО
с т а р о г о г л о с о л а л і й н и к а в с е п о в -
т о р ю є, з у б р и т ь н а п а м ' я т ь
д о м а ш н є з а в д а н н я з е м н о г о Т І Л А :

я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і
н е б е с а
ц ь о г о
л і т а...


P. S. І той стоп-кадр триває, допоки пишуться
слова...
Густий туман спускається на Хрест...

P.S. (другий):

Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
нескінечних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сама добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів,
німих оркестрів
початкові ноти, -
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас…
Відходить день,
і так поволі
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь…


2001 год


Рецензии