Дивлюся на райдугу

Пливу серед натовпу шукаю обличчя
дивлюся на райдугу час знову нищу
гойдаюсь на пагорбі де свище вітер
себе не знаходжу все падаю нижче
де воля моя де надії тривоги
я втратила знову ту рівну дорогу
якою ще вчора я йшла не знайшла там нічого
і знову звернула убік ненадовго
незвичного трохи повітря ковтнула
забула куди я звернула куди направлялась забула
і вже не сприймаю нічого того шо навколо
доволі усе примітивно й не дивно що досі
блукаю шукаю втрачаю не знаю
де щастя де спокій де море в якому
пірнаю глибоко і дна все ніяк не дістану
на ранок лише засинаю як завжди
ніде не втручаюсь усюди вагаюсь і лаюсь
на все і на кожного може я граюсь
можливо я каюсь або залишаюся просто собою
горою думок я себе закидаю не сплю не біжу
просто знову шукаю і знову втрачаю
себе і тебе і той зламаний ранок
коли повертаюсь і не засинаю Де взяти зірки
де здійснити бажання куди подівати
свої намагання свої дурнуваті думки і страждання
дорання лиш знову сидіти і пити ті залишки ночі
що маю в долонях у скронях як завжди болить
недостатньо говорю собі все шо треба
не дивлюсь на небо а треба? бо там — там нічого
такого ні в небі ні в зорях ні навіть у скронях
ніде Хто збагне чого хочу хто вловить мій погляд
врятує до ночі до того моменту коли не захочу
хто прийде і втішить мої теплі очі не можу а хочу
і так аж до ночі стрибати й недбало пірнати
не важко аби лише треба було А для чого
Час змиє водою усі ті хвилини де щастя було й загуло
вже досить ковтати надії нічого не буде нічого не вийде
закрили вже очі
забули вже руки
і тіло нічого вже не пам’ятає.