Кров тече, хлюпоче, здригається тіло дівоче.
Було не любити і не любитись,
а зараз залишилось в небо дивитись,
і болю вже більше не відчувати.
Там далі лиш спати і ще довго спати.
Пробачте їй сльози, німе шепотіння,
останні видіння і знову ці сльози.
Так склалося, сталося, хто ж в цьому винен.
Він був — і не стало, жилося замало.
Займається сонце, до неї крадеться,
в лице зазирнути бажає, не знає,
що погляд останній далеко,
його вже забрали з собою лелеки.
Гармонія дивна і трохи чарівна:
розбиті бажання, глухе намагання.
Ще вчора ці квіти були для кохання,
сьогодні вони прикрашають труну...
Життя сумне
© Copyright: Наталья Демина, 2004
Свидетельство о публикации №104120601153
Свидетельство о публикации №104120601153
Рецензии