І знову дощ настирливий шепоче:
“Вона пішла... Це тільки я прийшов...”
І парасольку краплями лоскоче,
Немов питає: “Облизня знайшов?!
На що надію в серці ти тримаєш?
Вже й слід Її, як на воді, розтав!
Як не женись – оману не піймаєш,
Не здоженеш – бо на життя відстав!
Нащо чинив шалений опір долі?
Чом не змирився? Чом Її шукав?
Вона – лиш мить! Вона не зна “поволі”!
Вона летить життям, а ти – блукав!”
Шепоче дощ багато слів докори.
Дрібочуть краплі: “Бач, не йде, не йде...”
Та от дарма чекає він покори!
Бо вірю я – колись Вона прийде!
Прийде, похмурі хмари розігнавши!
Знов так – на мить... Та щезне небуття!
Кохання хоч на мить лише пізнавши,
Я знаю, що не маю вороття
В буденний світ, де тільки дощ лоскоче...
Я з Нею інший, кращий світ знайшов!
Дарма слова свої той дощ шепоче:
Він лиш іде... А я... Я вже прийшов!!!
28.09.04
Вiдмiнностi часу
© Copyright: Мамонов Игорь, 2004
Свидетельство о публикации №104110501584
Свидетельство о публикации №104110501584
Рецензии
На это произведение написаны 3 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.