Легенда

У самому серці Всесвіту
Серед нездоланного Океану
Є магнетичний Острів,
На тім Острові – Замок.

З усіх країв Океанських
З усіх кораблів потерпілих
Тіла моряків потонулих
Приносять до Замку хвилі.

Лиш г'рунту вони торкнуться,
Як темні сили хаосу
На ноги нещасних зводять,
Мов струмом розбуджують мозок.

До Замку крокують зомбі,
І  кожен надію має,
Що стане в нім знову людиною
І цей Океан здолає.

На пишнім величнім г'анку
Стріча моряків Королева.
Очима шукає душі,
Просвічує, мов ренгеном.

Як, раптом, живий трапляється,
Вона його відпускає:
Його забирає річка,
Що поруч там протікає.

А іншим вруча Королева
Барвисті Казкові Маски
Й припрошує їх до зали,
Де грають музики вальси.

Ті маски вони вдягають:
Бо так Вона забажала;
І вже не тіла, а привиди
Втрапляють до бальної зали.

Влітають легкі, мов вітер,
Веселі (жалі відступають),
Знайдуть чи не знайдуть пару,
Та в вальсі усі кружляють.

Вдоволена Королева
Часу на спочинок не гає:
Сідає у срібну карету
І в справах своїх поспішає.

Кому Королева служить?
Якому молиться богу?
Кохає вона чи тужить?
Про те не відомо нікому...

Одне достеменно відомо:
Поки маскарад триває
Зроста королівська влада
Й життя Королеви триває.

Вона добровільна бранка
Корони, трону і влади...
У інші часи про неї,
Напевно б, складали балади.

Та це – не про неї повість.
Долаючи морські милі,
Що вечора мчить до Замку
Та, що Біжить по Хвилях.

Її рудувате волосся
У місячнім сяйві грає,
А сміх її радісним дзвоном
На весь Океан лунає.

Легко збігає  г'анком,
У ліфті маску чипляє,
І ось – уже в бальній залі
Нічний Метелик пурхає.

Нащо ж ті ночі в Замку?
То – примус чи власна воля?
Цікавість і легковажність
Чи виклик свідомий долі?

Для неї найбільше щастя -
Дивитися пильно в очі
І сутність людську пізнавати,
Граючись з чарами ночі.

Коли, хоч на хвильку, вдається
Зтягнути, зірвати маску,
Знов привид стає людиною
І кожен – як Принц із казки.

Та вальсу чарівні звуки
Їх всіх невблаганно тримають;
І – кожен – ураз, схаменувшись,
Знов маску свою надягає.

Він знов – Легковажний Привид,
Вона – Пустотливий Метелик...
Приходить холодний Світанок,
Вітрисько грюкає в двері...

Стають невидимками привиди,
Зникають і засинають,
А Та, що Біжить по Хвилях
Острів цей покидає.

Щоб знову під вечір прибігти
І ніч прокружляти у вальсі,
Аж доки зустріне, раптом,
Того, хто Знімає Маски.

Розвіються кляті чари:
Без маски – і вальсу нема.
І ось тоді розпочнеться
В житті її інша гра.

19.04 – 26.04.04