Сюрреалiстична подорож увiснi обезтямленого вiд ко

СЮРРЕАЛІСТИЧНА ПОДОРОЖ УВІСНІ ОБЕЗТЯМЛЕНОГО ВІД КОХАННЯ ЧОЛОВІКА

   Було це 1 січня 1999 року з тим чоловіком, чия душа на деякий час збожеволіла від кохання, чиє серце майже не згоріло у вогні того ж самого кохання… . (Надалі події, викладені тут, подаватимуться в першій особі від імені тієї людини, що кохала, кохає і буде кохати, тому що просто не в змозі існувати без кохання. Всі ці події абсолютно правдиві… хоча й певною мірою сюрреалістичні, тобто відбувались чито увісні, чито в галюцінації; навіть він сам не зможе точно сказати).
   Ввечері, після того, як святкування Нового Року закінчилось, після того, як гості розійшлись, я зайшов до кухні, поставив посеред неї пюпітра, поклав поряд з собою гітару і, запаливши цигарку, почав розбиратись з нотами, над якими я працюватиму цього вечора.
   І ось, загасивши недопалок об попільничку, взяв до рук гітару, зайнявся спочатку вправами та гамами, а потім перейшов до п'єс, а якщо точніше, то до однієї чудової оди, яку написав незадовго до цього вечора, і присвятив жінці, в яку тоді був без тями закоханий.
   Ніжними струмочками лились мелодії кохання. Гітара, то плакала рясними сльозами гармонічного мінору, то заливалась веселим дівочим сміхом. І, сам не помітив, як почав імпровізувати. Так солодко, так приємно, аж примружив очі від задоволення. Так, з закритими очима і сидів, імпровізував. Імпровізував на тему… кохання.
   Здається, заснув, сам не помітивши цього. Заснув отак, сидячи на стільці, за пюпітром, з гітарою. І, здається, я продовжував грати уві сні. І вже, десь на задньому плані підключився оркестр. А очі мої побачили фантастично-фейєричний сон:
   Чорне небо. Зірки. І Вона. Вона! Найкрасивіша в цьому всесвіті. Вона летіла в повітрі, в блакитній сукні неописуємої краси, що так казково майоріла на вітру. І, навіть, кажани, що оточували нас з різних боків, здавались мені, чомусь, безмежно красивими (правду кажучи, я і не міг в ту мить уявити собі, що може бути щось гидотне, потворне, навіть, просто - некрасиве. Все - блаженне, все - оточене фейєрією. І все, описане мною, лише мала частка того, що бачив. Лише мала частка, дуже мала, тому, що літературі, при всіх її майже безмежними можливостями, не під силу описати цю неземну красу).
   Десь, вдалині, грала гітара під супровід струнних… . О, Боже, це були ті звуки, що, напевно, доносились із самого раю, які, навіть, не можна уявити собі, не почувши їх жодного разу. Райська гармонія. М'яке Adagio(1) звучало так, ніби світ застив в блаженному безгомінні. Увесь світ! Десь там, далеко внизу, під нами. І ось, ми з нею, схопившись за руки, пристрасно танцюємо цей неземний повільний танець. І ми з Нею взлетаємо ще вище і вже паримо, подібно до янголів, над всесвітом. Ми летимо все вище й вище. І, нам вже не потрібна ця земля, не потрібні ці люди, навіть, не потрібен цей світ, не потрібно нічого з того, що нас утримувало на землі. Тому… Тому, що в нас є ми! Ми, що взялися за руки, що танцюємо серед зірок в фейєричному всесвіті.
   І ось, ми входимо до нового всесвіту, виставивши зчеплені в пристрасті руки вперед, Вона - праву, а я - ліву. Ми проходимо через ворота з сірого каміння з темно-зеленим відтінком, здавалось, нічим особливо не визначні, але в них теж була неземна краса.
   І, новий всесвіт. Здавалось. Був таким же, як і попередній, все - таке ж саме, і ми - такі ж самі. Єдина зміна. Яку я, все ж таки слабко відчував, - це легка зміна в характері музики. Вона (музика) стала більш вдумливою, більш філософською, більш патетичною, Adagio con amore(2)  змінилось на Adagio lagrimoso(3). Але ми все також танцюємо, тільки, починають потрохи ломитися кістки, рухи стають більш важкими. Але, все одно, ми також йдемо, рука в руку, і не дивлячись на біль в суглобах. Я продовжую помічати в Неї на обличчі все ту ж неземну посмішку. Нажаль, я потрохи починаю помічати і легенькі зморшки на її обличчі, руках. Усвідомлення того, що ми проходимо другий всесвіт разом викликає в мені все нарастаючий, ще більший прилив кохання. Увесь цей час моє серце клокотіло з наростаючою силою. Я був готовий до того, що в будь-яку мить воно може розірватись. Ми летим, все точнісінько так танцюючи, все точнісінько так рука в руку, все точнісінько так Вона фейєрічно посміхається. Я намагаюсь на протязі всього польоту відповісти їй своєю усмішкою, але бентежить мене химерне почуття: разом із коханням, якесь химерне занепокоєння, викликане не зрозуміло чим (пізніше я дізнаюсь, чим).
   І тут, моє серце раптово виривається з моїх грудей і, перед моїми очима, розривається на дві половини. Я не можу втриматись (темп музики якось непомітно змінюється на Allegro(4). Музика звучить в характері marziale patetico(5)). Вона намагається мене утримати. Вона, як і я сам, намагається боротись з тією силою, яка мене відриває від неї, але сил не вистачає, і я раптово відчув сильний ривок, конвульсію і… несподіване стрімке падіння вниз туди, до безодні. Я, все ж таки, дивився вгору і бачив її. Також, я на мить побачив поряд із нею дві половини мого серця. Одна злилась із нею, подібно до кулек ртуті, а інша - несподівано перетворилась на пил, і розвіялась, невідомо куди. Я все падаю, падаю… музика звучить вже трохи спокійніше і, поступово, темп наближується до lento(6).
   Зненацька, я побачив під собою чорну дірку, до якої я наближувався, точніше кажучи, - яка мене притягувала до себе. А я все летів… Летів… . ураз я впав на щось тверде. Це була підлога. Я огледівся навкруги, і побачив ще одні ворота. Мене знов охопило почуття, але - вже інше, вже не те, що охоплювало при вигляді тих воріт, що були там, вгорі. По відношенню ж до цієї брами в мене з'явилось почуття сліпої цікавості, змішаної із дивовижного роду жахом. Важко перебираючи ноги, я пішов до них, і лише коли дійшов, зустрів людей. Усі вони мені здавались дуже знайомими, деякі, навіть, рідними, але, чомусь, я всіх їх даремно згадував, але - марно, так нікого і не згадав. Вони казали мені: "Поки що ти не можеш попасти до нас. Нажаль, в тебе відсутне серце. Половину ти віддав Їй, а половину - роздав людям. Чекай Її. Вона скоро прийде, поверне тобі ту половину, яку береже, як найдорожче в світі. І, лише після того, як одна з двох половин повернеться до тебе, ти зможеш потрапити до нас. Іншу ж половину розтоптали ще при твоєму житті ті люди, котрим ти її подарував. Але не варто розчаровуватись в своєму, так би мовити "даремно прожитому житті". Воно не було даремним. Інші люди, ті, що близькі до тебе душею, зберуть увесь пил, та вознесуть його…". Вони казали ще щось, але розібрати було все важче й важче: голоси звучали все далі й далі, а музика, немов наближувалась… . За характером, музика була вже близька до тієї, яку ми з Нею чули в другому всесвіті.
   І ось, я потрохи став усвідомлювати, що все це сон. І отут мене різко пробудив міцний акорд, потім - тремоло, і нарешті - фінальний акорд.
   Я вже не спав. Замість кам'яних брилів, моїх померлих пращурів, зоряного неба, я бачив перед собою кахельну плитку своєї кухні, пюпітр, ноти… в моїх руках була моя улюблена гітара, ліва рука ще знаходилась на грифі.
   Але я ще не зовсім усвідомлював, що роблю. Коли, через деякий час, свідомість потрохи стала повертатись до мене, я, з думкою про те, що "це готова опера (деякі з музичних фраз ще програвались оркестром в моїй голові), надіслана мені з високу натхненням", я почав стрімголов бігати по квартирі в пошуках чистого нотного аркушу (я забув про все: про те. Де лежать зошити, навіть. Про те. Що, кінець-кінцем, можна провести п'ять лінійок на будь-чому, і записати, хоча б, мелодії). В плачевному результаті я усвідомив, що як це трапляється зі мною досить часто, поки я знайшов та відкрив зошита, в моїй пам'яті залишилось всього декілька тактів мелодії, яка вперто не хотіла підкорюватись розвитку.
   Кінець-кінцем, я вирішив, що потрібно все це записати хоча б в прозі (я забув лише музику, а відчував все, як навіч, як навіч бачив всі картини, і серце до сих пір продовжує битись. Звісно, не розривається, але б’ється набагато сильніше за звичайне).
   І на закінченні залишається лише додати те, що все описане тут, було насправді, хоч і не в реальності, а, чи-то уві сні, чи-то в галюцинації (як і було сказано вище), але все було: і Вона, і кам'яні брилі, і сіро-зелені брами, і померлі, і зоряне небо. І, навіть, музика була реальною. Не маю ні якого сумніву, що грав саме я, але не свідомо.
   А зараз, коли після тих подій вже пройшло декілька років, знов згадуючи все те, що було тоді, під вдумливо-урочистий супровід п'ятої симфонії Антона Брукнера, в моєму серці знов бринить дивовижний спалах туги, піднесення, кохання… . Кохання до кого?… Не знаю… . Але кохання все ж таки є. Його не може не бути. Тому що… "Творець не може не любити".

1 - повільно, вдумливо (іт.)
2 - повільно з любов'ю (іт.)
3 - повільно, скорботно (іт.)
4 - швидко (іт.)
5 - войовничо патетично (іт.)
6 - повільно, але трохи швидше, ніж Adagio (іт.)