Лабiринти любовi i мiста

Намальовано небо простим олiвцем,
а дерев iкебани – китайською тушшю.
Дивне плетиво лiнiй, мотивiв  i тем,
як дроти проводiв, я розплутати мушу.

Ось по небу пливуть восьминiжки -хмарки,
зачiпаючись за телевежi –
це сльозинка упала, мiй спогад, що ти
загубився в столичнiм безмежжi.

Голуби чорно-бiлi – антонiмів зграя –
на клiтинах асфальту – мов шахи,
що їх вітер розсипав, а я зiграю,
як сумую ночами  i слухаю Баха.

Золота мiшура облетiлого листя:
свято сонця скiнчилось. Антракт
межи лiтом  лiтом. Замислилось мiсто.
В передзимовiм чеканнi обличчя двора.

У кросворди складаються вулицi й площi,
в них розгадка одна: я тебе не люблю,
лиш святково на зустрiчi йду, мов на прощу,
на вiвтар своє серце кладу без жалю.

Я простим олівцем малювала кохання,
фарбувала веселкою в сiм кольорiв.
Листопад замiтав нас прозорим мовчанням.
(А спинити хвилину ти все ж не зумiв).

День, згасаючи, тлiє, мов свiчка,
тонуть тiнi в неонi холодних вiтрин –
то, здається, плюскочеться рiчка,
що несе забуття полин.

Розпливаються плями чорнильнi –
нiч вповзає похмурим туманом.
Шепотiти слова божевiльнi
надто рано, мій милий, це рани.

Намальовано (згадуєш?) лiнiю долi
на долоньцi моїй – тобою.
В лабiринтi iз щастя й болю
Мiнотавр iще зветься Любов’ю.

november 2003