ДО

                І  був вечір,
          І була ніч,
          І був день,
коли я звик. До телефонної тиші, до холодного чаю, до теплих шкарпеток, до плавання по середах, до поламаного радіо, до мобільно – лихоманної телефонки,  до невистачасу, до сусіда – алкоголіка, до собаки його, до жінки його, до вола його, до осла його, до всього, що в ближнього мого, до списаної ручки, до списів і пик нахабних, до їжі, якої мало, до грошей, що їх нема вже, до зимного простирадла, до гарячої газплити,  до п’ятнадцяти нуль – нуль, до шістнадцяти років, до вокзалу пішки, до терпіння Христа, до нестерпності чекання, до сніг за вікном, до знань і незнань, до академіка, який не знає, до панка, який і знати не хоче, до есбеушника, який знає і академіка, і панка, до пекучого йоду, до брехучої влади, до шахтарських LUCKY – страйків, до до-ре-мі, до ля-ля-фа, до тротилу під ліжком, до мертвої води, до живих хробаків, до тварі по парі, до пуху на пиці, до криків на вулиці, до підйому о шостій, до роботи на свіжому повітрі (до самозабвєнія), до дому о п’ятій, до ліжка ввечері, до ранку не спати, до лютого без зарплати, до гості у хату, до з лану до столу, до заборони обгону, до самого скону, до цілого світу, до в’ялого квіту, до хочеться,
хочеться,
хочеться,
хочеться жити!
   До болю хочеться...