І зорі падають колись,
Не вічно в небі ім горіти.
В глибинь прозору ти дививсь,
І розквітали мрії – квіти.
Між нами виросла стіна,
І нам її вже не здолати.
Прозора, наче скло, вона,
Та не розбити, не зламати,
Не перескочити її,
У вирій птахом не злетіти.
І зорі падають колись.
Не вічно в небі їм горіти.
Від себе знову ти тікав,
Ловив руками вітер в полі,
Та одного іще не знав:
Що нам разом не буть с тобою.
Що якось вранці навесні
Розтане серце, наче крига.
Ти віддаси його мені.
Настане у житті відлига.
А я дарунка не прийму.
Мені чужого не потрібно.
Я віднайшла свою весну
І знаю, що цей шлях не хибний.
А ти, мій друже, прощавай.
Мені востаннє посміхнись.
І зла, прошу, не пам’ятай,
Бо й зорі падають колись.
I зорi падають колись
© Copyright: Alfa Omega, 2003
Свидетельство о публикации №103042900865
Свидетельство о публикации №103042900865
Рецензии
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.