Вирiй

ВИРІЙ

Скільки в сьому просторі всього, що було на просторі!
Тихо коні ідуть у тумані шукать водопій,
Тихо ворон зліта, шукаючи кращої долі,
І літають літа по луках, випасаючи кращії дні.

Похилились. І крячуть, і плачуть,
І шепочуть із вітром - вставай і зростай…
Ще у вирій далекий не збиралося заспане літо.
Тихо коні в тумані ідуть - і не чуть.


ПІСЛЯ

І зостанеться тільки сум
В чорних дірах сріблястим димом.
Той, останній акорд відгув,
Звук трагічний у прірву злинув.

Шерхіт тиші, що Всесвіт п'є,
Мов туман розповзається смуток.
Хто до пам'яті припаде,
Де та памўять - тужливий трунок…

Час зринає в Колодязь кінця,
Десь гуркоче в холодний простір.
І немає сили Творця,
Щоб спіралі зігріти плоттю.

Хто відтворить серце нове,
Щоб почуло і світ зродило…
Ще насіння глухе й сліпе,
І немає землі, де б жило.

І немає йому Співця,
І немає чистої Волі.
І по вінця чаша німа
Повна смутку і вічного болю.

Тільки віє сріблястий дим
В чорних дірах правічним сумом.
Агні спить, спить Слово нове -
Відбуло, відпалало, поснуло…


КУРГАНИ

Ой, ховали батьків у могилі в степу високому,
Ой, насипали гору, щоби видно на рівному полі.
Та й вперед, на все добре, вперед поскакали,
В невідомі степи у безкраї, за краєм.

Ой, ховали батьків, щоби пам'ять у степ виростала,
Щоб не були сироти у світі - широкому полі.
І ставали батьками, і сaмі ще того не знали,
Де в безкрайому степу знайдуть собі іншого краю.

І стоять серед поля високії сиві кургани,
Щоби видно здалека, щоб діти себе узнавали.
І пшениця, і трави, і вітер у яснім просторі -
На очах у батьків, безмежну звиваючи долю.