Знаєш, я тебе ще пам'ятаю,
Кожний вірш нагадує про тебе!
(Олена Мос, Пам'ятаю)
Я без тебе живу, я без тебе не вмер.
Та і хто і коли помирав від любові?
Але Банкова, 10, якщо без химер -
Щось подібне мені… Ось така моя сповідь.
Не змінилось нічого; все йде, як і йшло.
Сонце сходить спочатку, а потім сідає.
Знов доводить добро, що сильніше за зло.
Віртуальність рятують диванні джедаї.
Я не те щоб розкис, не зламався, не п'ю.
Об'єктивно ніхто б не сказав, що я ринда..
Та без тебе реальність усю цю свою
Відчуваю порожнім сумним лабіринтом.
Ти не поруч, а ніч-Аріадна з клубка
Не висмикує ниткою місячний промінь.
Ти не чуєш, але з будь-якого рядка
Знов лунають до тебе волання на пробі.
Я не в змозі забути, кохання моє,
Що було б, якби ти була поруч зі мною.
Так, життя – трохи гра, то любов – це круп’є.
Отже, знову програв їй у цім казино я.
Ніч – рулетка, а місяць скотивсь на зеро.
Може, це гра уяви чи брак ендорфіну.
А в мені, знаєш, ще не дубіє П’єро.
Вірний знак: і в тобі не сивіє Мальвіна.
Ти не стала одною з численних, о ні!
А інакше б не так сильно гупало серце.
А талант… Білосніжкою спав би в труні,
Але надто вже звик бути твоїм люстерцем.
Так, шляхетніше, краще, гарніше нема.
І таких пам'ятають до смерті і довше.
Смерть від цього – напевно, сказав би Кузьма,
То попсуте кіно. В це не вірить ніхто вже.
Десь у когось принади нічного життя.
А у інших – загибелі цілодобові.
Від кохання свого не помру, мабуть, я.
Та немає життя без твоєї любові.