(Прокопенко Юрий)*
Я щасливий вже тільки від того,
Що живеш ти у серці моїм.
Що тебе, подаровану богом,
Я назвав тихо щастям своїм.
Я хотів приголубити ніжно,
Цілувати й шептати тобі:
«Ти – найкраща, мов сон дивовижна,
Люблю очі твої голубі.
Пригорнись і послухай, як б’ється,
Як стихією серце горить.
Як бунтує, клекоче і рветься,
Помирає постійно на мить».
Я візьму твою руку і ми вдвох
Вище хмар підіймемось у вись.
До зірок, що засліплюють морок,
До зірок, що озвуться колись.
Ось вони, неземні діаманти,
Сяють безліччю дивних вогнів.
Цих далеких світів аксельбанти,
Подарую тобі лиш одній.
Лиш одній – таємниці галактик,
Лиш одній – свою душу навік.
Я для тебе готовий палати,
Доки віск весь на свічці не стік.
Я щасливий вже тільки від того,
Що ти є, що живеш на Землі.
Що на тебе, даровану богом,
Я молюся в холодній імлі.
10.07.2007 рік.
Я счастлив тем уже премного,
Что в сердце ты живешь, родная;
Тебя - дарованную Богом -
Я робко «Счастьем» называю…
Хочу, лаская и целуя,
Шептать тебе: «Ты всех прелестней!
Как глаз твоих лазурь люблю я!
Ты самых сладких снов чудесней!
Прильни, услышь - как сердце бьется,
В стихийном пламени сгорая,
Бунтует и на части рвется,
На миг порою умирая!»
В руке держу твои ладони…
Взлетим вдвоем до самых высей,
До самых звезд в ночи бессонной,
Что сумрак ослепляют сизый!
Как неземные бриллианты -
Огней бесчисленных сиянье!
Миров далеких аксельбанты
Единственной своей вручаю!
Тебе одной – секрет галактик,
Тебе одной – душа навечно!
Лишь для тебя готов пылать я,
Покуда не истаю свечкой...
И счастлив я уж тем премного,
Что есть ты, что живешь на свете;
Что на тебя, мой дар от Бога,
Молюсь во мгле холодной этой!
10.07.2007 год.
_______________________________________________________
*Оригинал стихотворения здесь: http://stihi.ru/2012/02/19/5314