***

75 років тому в Нюрнберзі за вироком трибуналу були повішені Рібентроп, Кейтель, Кальтенбрунер та деякі інші нацисти... Це сталося задовго до мого народження... Але чомусь бажається зробити невеликий екскурс в історію...
Я - Босонога Світлана, якщо Українською, а не російською, я - проста бідна сільська боса дівчина, с босими, і тільки босими - зашкарублими сільськими брудними підошвами ніг! - ніяка не бізнес-леді, навіть не вчителька, не медсестра. Я - не пані. Я не з "благородних", і тому, оскільки я ні в якій мірі не благородна, не панянка, а лише селянка, то я - завжди боса. Боса, без усякого взуття, у простій спідниці та кофті - я пораюсь на землі із сапкою, рубаю бур’яни, пасу корів, саджаю картоплю... Зате яку насолоду я відчуваю босими підошвами... Мої босі підошви так звикли до грубої і водночас лагідної землі, до коров’ячого гною, ця чорна земля так в’їлася у шкіру моїх босих підошов - що я влітку просто не уявляю себе взутою, не уявляю, як це можна позбавити себе такого щастя - ходити босою... Коли я була мала - я боса йшла до школи, боса - і у простій, бідній, але акуратній шкільній спідниці, я босими ногами гасала по селу, я гасала по селу боса разом з іншими босими дівчатами - але ці дівчата любили і взуватися, особливо у якесь іноземне, престижне взуття, а я любила завжди бути тільки босою... І зараз я боса. Я - молода боса селянська дівчина Світлана, Свєта, Лана, Світланка, Ланка. Моє взуття - не кросовки, не чоботи, не сандалі, моє взуття - це груба, чорна, тверда, шорстка шкіра на моїх босих підошвах, п’ятах. Мої босі п’яти - почорніли, потріскалися, порепалися від грязюки... Я ходжу своїми загрубілими від землі босими підошвами - по Україні... Як я люблю відчувати брудною, чорною, грубою шкірою своїх слов’янських дівочих босих підошов, босих п’яток - дрібні камінці, гілочки, травинки, листочки, пісок, просто грязюку своєї рідної землі... Я відчуваю своїми грубими босими підошвами не біль, а насолоду - від землі, по якій ходили такі ж, як я, босі дівки у XIX сторіччі, в епоху Тараса Шевченка - який складав про цих дівок поеми та писав з них, босих - картини... Іноді мені буває трохи боляче від гострих камінців, але я звикла терпіти біль, мої босі підошви - звикли торкатися до усілякої гидоти... Мабуть, лише взимку я взуваюсь - у якійсь прості, не американські, не європейські - чоботи... Причому навіть взимку - я взуваюсь рідко. Мої босі підошви настільки задубіли, що їх не візьме зима, сніг, мороз. Я дуже часто ходжу боса по морозному снігу - і не хворію, я люблю довго ходити або стояти на морозі, на снігу взимку босими, тільки босими, а не взутими, ногами - наприклад, розвішуючи на дворі мокру білизну після прання... Люблю відчувати, як приємно пече, колить мені мої грубі, почорнілі від рідної української землі, мої дівочі босі підошви - морозний сніг, льод, груба морозна земля...
А ще - я недавно бачила страшний сон. Нібито мене, босу партизанку Лану-Світлану - схопили вороги і ведуть мене, молоду босу дівчину-полонянку, по такому лютому холодному морозному снігу, до якого я навіть не звикла і від якого горять, як полум'я, мої звиклі багато до чого босі підошви - на шибеницю, щоб повісити мене, бідну дівчину. Чому вони вирішили вішати мене? Я навіть сама не знаю... Я нікого не вбивала. Я тільки носила партизанам у ліс їжу: хліб та сухофрукти. І я, хоч і не хочу цього робити, хоч і не хочу вмирати, до того ж вмирати так ганебно, але покірно, як справжня слов'янська рабиня, авжеж - кожна рабиня, особливо слов'янська та негритянська - повинна ходити, а тим більше висіти на шибениці у тугому зашморгу - тільки боса! - ставлю спочатку свою ліву босу ногу, босу підошву, на грубий шорсткий неструганий дерев’яний ящик під зашморгом шибениці, дуже приємний для моїх босих підошов, ще більш грубих, потім свою праву босу ногу, босу підошву, на цей ящик; потім, гордо виструнчившись і вставши на повний зріст під шибеницею на цьому грубому ящику, я сама безстрашно накидаю цей зашморг собі на свою тонку дівочу шию, для того, щоб вороги не торкалися моєї ніжної шиї. І при цьому я безстрашно горлаю на всю горлянку якусь суто революційну пісню - подібну до тих пісень суто лівої, робітничо-селянської, пролетарської спрямованості, які співали такі ж, як я, дівчата або років 100 тому, під час жовтневої революції та громадянської війни , чи пізніше, під час Великої Вітчизняної війни - коли їх, сміливих і босих, вели, як і мене, на шибеницю - безжально вішати простонародних дівчат-бунтівниць з грубими брудними босими загартованими не знаючими жодного взуття підошвами ніг і в рваних спідницях - вішати, змусивши їх ганебно здихнути у зашморгах, що затягнулися на їх тонких шиях! Потім, після того, як я сама собі надягла петлю на свою тонку ніжну шию - мої кати грубо заводять мені мої руки за спину і міцно-міцно зв'язують мені мої руки, та так, що я взагалі більше не можу поворушити ними. І правильно роблять, для моєї ж користі - щоб я, коли я буду повішена, а це буде зовсім скоро - ні в якому разі не змогла б судомно хапатися руками за свою мотузку, яка намертво стисне мені шию. Не можна допустити, щоб я намагалася вхопитися руками за мотузку, за петлю: це може сповільнити наступ моєї смерті на шибениці, продовжити болісну задуху... Отже, зв'язати босій дівчині-повішенці руки за спиною, в тому випадку, якщо вона вже однозначно засуджена до страти через повішення - це прояв милосердя та гуманності. Я не звертаю абсолютно жодної уваги на те, що вже більше ніколи у своєму житті - а моєму житті і залишилося всього кілька хвилин - не зможу робити своїми руками те, що я хочу, і навіть просто поворушити ними... Я зате з задоволенням відчуваю, що принаймні мої босі ноги так і лишилися незв'язаними, так і лишилися вільними, незважаючи ні на що! І я, як і раніше, можу переступати з місця на місце своїми босими підошвами, а можу - і з насолодою терти, скрести свої босі підошви об ту поверхню, на якій я стою боса в очікуванні свого повішення, своєї смерті. Я деякий час шкребу свої брудні зашкарублі босі підошви об майже такий же зашкарублий, але куди більш чистий ящик-ешафот, і відчуваю від цього незвичайну насолоду, і я благаю моїх катів, щоб поки що не вішали мене, але зовсім не тому, що я боюся задухи у зашморгу. Я, щиро кажучи, не тільки абсолютно не боюся мук у зашморгу, задухи, а хочу на власній шкурі відчути, що це таке - задихнутися в зашморгу, будучи повішеною - і померти... а тому, що ніколи ще в своєму житті я не відчувала такого задоволення від тертя моїх босих підошов про яку-небудь поверхню, і хочу хоч ще трохи продовжити це задоволення. Я благаю своїх катів, щоб вони дозволили ще трохи пошкребти мої босі підошви про цей солодкий своєю грубістю ящик. Але моїм катам це незабаром набридає. І ворожий солдат брутально вибиває своїм військовим черевиком, добре начищеним чорною ваксою - ящик з-під моїх брудних дівочих босих ніг, і, таким чином, мене вішають. І я, боса та повішена дівчина Лана - моментально звільняюся від усякої опори під моїми босими підошвами, мої ноги виявляються вільно висячими в повітрі. Напевно, це і є вільна Україна - коли вільно висять в повітрі босі ноги повішеної дівчини, тонку шию якої негайно намертво блокує петля, зашморг на шибениці! Я, повішена та боса - дригаю босими ногами на шибениці, на мотузці, яка звисає з поперечини моєї шибениці. Я борсаюсь у петлі, у зашморгу, який стрімко затягується на моїй шиї - я, бовтаючись на шибениці, сльозно прошу пощади у моїх жорстоких катів, благаю їх дати мені вдихнути хоч краплю повітря - але все марно, я виконую лише функцію жертви для них, ганебної жертви, недостойної ані найменшого співчуття, і мені нічого не залишається, як пройти весь шлях моїх босих дівчачих робітничо-селянських повішених мук від і до... і через деякий не дуже тривалий час, після передсмертної агонії - ганебно вмираю, подихаю, як собака, у цьому зашморгу, висячи, немов якась торбина, на мотузці. Вмираю - вбита, задушена цим смертельним тугим давлячим ганебним зашморгом, який капітально здавив мою ніжну тонку дівочу шию, не даючи мені дихати. І мій дівочий труп, у звичайній українській спідниці, і з брудними, чорними від рідної української землі задубілими грубими підошвами моїх босих ніг, які більше не можуть торкнутися ані моєї рідної землі, ані мого солодкого приємного грубого ящику, ані мого рідного морозного снігу, по якому я так любила ходити тільки боса, тільки босими невзутими ногами, тільки босими, твердими, загартованими, як сталь, молодими дівочими підошвами - зостається довго-довго висіти на шибениці, на знарядді моєї ганебної смерті - на звичайній мотузці, у зашморгу, закручуючись на цій мотузці, покачуючись то вправо, то вліво від поривів морозного вітру - на очах моїх ворогів...
А потім я, мертва, вже не здатна відчути весь кайф, усю насолоду доторкання рідної брудної землі до моїх брудних босих підошов - повільно гнию на шибениці, розкладаюся; авжеж, мені більш нічого робити, тільки гнити та розкладатися - не тоді, коли ще мороз, що на деякий час заморозить мій труп, заморозить мене, повішену; а навесні, коли стане тепло, і влітку, коли стане навіть жарко; і від мене через деякий залишається лише скелет - у тому самому зашморгу, туго, намертво затягнутому вже не на моїй шиї, бо нема вже ні моєї шкіри, ні іншого, а лише на моїх шийних хребцях...
Невже така страшна жуть - колись буде?!

Другие статьи в литературном дневнике:

• 16.10.2021. ***