Коли тобі двадцять — далеко ті далі,
Де роки стоять, мов туман на причалі.
А ось шістдесят — наче осінь красива,
Де тиша глибока і стежка вже сива.
Та час проминає — і вже не лякає,
Бо серце так само живе й відчуває.
А раптом відкриєш просту таємницю:
Життя не минає — воно лише вчиться.
Ті ж самі світанки — та інше в них світло,
І серце не втомлене — просто розквітло.
Й роки — не тягар, не холодна стіна,
А мудрість, що тихо приходить сама.
І вже не страшні ні дороги, ні межі,
Бо вік — це не вирок, не вирій безмежний.
І ти, відчуваєш, живеш і ідеш —
І сенс не в роках, а у тім , як живеш.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
