***
http://www.stihi.ru/2008/11/01/2144
Коли летять в Каленики лелеки...
Валентина Яроцкая
Коли летять в Каленики лелеки
Над місцем, де стояла церква Божа,
То бачать Ангела… Ні дощ, ні спека
Прогнати того Ангела не можуть.
Він день і ніч над місцем тим літає,
Він прикипів до нього б то неначе…
Серед садочків сонячного краю
Господній Ангел безутішно плаче.
Господь йому звелів оберігати
Той храм, що необачно зруйнували…
Раділи на розваллі бісенята,
Що кривди там багато, правди – мало.
Руїни зникли, щезли десь поволі,
Забули про галявину селяни,
Та Ангел, оглядаючись довкола,
Все плаче, бо щемлять пекучі рани.
Крилом він хоче відігнати лихо,
Надію має, що прозріють люди
І буде всім розрада та утіха –
Засяє хрест на храмовій споруді.
Коли летять в Каленики лелеки
Над місцем, де стояла церква Божа,
То бачать Ангела… Ні дощ, ні спека
Прогнати того Ангела не можуть.
http://www.stihi.ru/2008/10/20/958
Куди не гляну - чорнобривцi скрiзь...
Валентина Яроцкая
Приїхав син з відпустки з України,
Гостинців від сестричок він привіз:
Мед, чорнобривці…Бачиш, рідний сину,
Що не ховаю я пекучих сліз…
Ті чорнобривці… Дідуся немає,
Та встиг він висіяти квіти навесні.
І той букетик серце горем крає…
Що батько з ним передає мені?
Привіт? Прощання? Хоче нагадати,
Що непомірної вини несу тягар?
Що я любов не вміла цінувати?
І що вона – найбільший Бога дар?
Так чорнобривці буйно квітували,
Аж до осінньої холодної пори
Від сонечка проміння нам збирали,
Голівки лагідно тягнули догори…
Не пригорнутись вже мені до мами
І батька не обняти, як колись…
І плаче серце, плаче до безтями:
Куди не гляну – чорнобривці скрізь…
http://www.stihi.ru/2008/10/12/598
Чорнобривцi посiянi татом...
Валентина Яроцкая
Чорнобривцi посiянi татом,
Бо матуся лежить у землi.
I безрадiсно тягнуться в хатi
Самотинням скалiченi днi.
Над стежиною у садочку
Знову бджоли дзвiнко гудуть,
Щось майструє собi вiн мовчки:
Справ багато, якi не ждуть.
То ж встає вiн поратись зранку,
Як бувало колись у селi,
I пригадує враз близ ганку,
Половинка його – в землi.
Господиня його не чує –
То ж для чого тепер слова?..
I вiн плаче й тихо сумує,
Що мовчав, як була жива…
2006
http://www.stihi.ru/2009/08/14/2204
Гаряче серце
Валентина Яроцкая
1.
Отрутою з твоїх долонь
Я хочу вгамувати спрагу…
Гаряче серце, охолонь!
Не пий, не пий хмільної браги!
Та серце слухати не хоче –
І рветься, рветься знов до тебе…
Палають дні, палають ночі,
І падає на землю небо!..
І обпікає очі дощ,
Цвяхами у долонях – пам’ять…
Гаряче серце, не тривож
Тієї прірви, що між нами!
2.
Сама собі накоїла біди –
До тебе серцем міцно прикипіла.
На зустріч бігла, як цвіли сади,
А вже, мій любий, яблука дозріли!
І падають ті сонячні плоди,
Скидає серпень їх в багатий кошик…
Складати він не хоче лиш туди
Із спогадів та сліз пекучих ношу…
Не буде в нашу юність вороття,
В садах серпневих теж є тиха врода…
Ввійшла у береги ріка життя,
Й тривожити болючу пам’ять годі!
Фото:http://www.art-see.ru/photo_52.htm
http://www.stihi.ru/2008/10/30/980
Бiля свiтлофору
Валентина Яроцкая
Мені наснились світлофори,
Що попередили: «Червоний!»
Я зрозуміла: ти десь поруч…
Заплуталась: чи сон, чи спомин?..
Не вірю точному сигналу,
Біжу, немов горить зелений…
Враз чую: гальма… Як же стало
Не по собі – ні, сон напевне.
А світлофор на перехресті
Сердито зазирає в очі:
«Ти що, куди ти, навіжена,
В аварію попасти хочеш?»
А потім лагідно так журить:
«Стій, зупинись, бо там – безодня…
Та щоб не був твій зір похмурим,
Зелений – тільки на сьогодні!»
http://www.stihi.ru/2009/01/06/203
Нiч перед Рiздвом
Валентина Яроцкая
На свято б завiтати я хотiла
В хатину батькiвську, в далекий край,
В Рiздвяну нiч немов Вакула б полетiла,
Та не з Диканьки, а в Диканьку би – гай-гай!
Поблиз Диканьки мальовнича є рiка,
То Говтва по степам до Псла мандрує,
Там знівечена яблуньки рука
Назло всiй нечистi весною заквiтує.
I Гоголь селище те згадував не раз,
Бо на Полтаву iз Сорочинцiв дорога
Йшла прямо через Решетилiвку якраз –
I їхали тодi, i пiшки били ноги.
Жив дiд Рудий Панько у тих мiсцях –
До Решетилiвки там зовсiм недалеко…
Приворожив мене чумацький шлях,
Криницi, чорнобривцi та лелеки…
I знов згадаю у Рiздвяну нiч,
Що теж колись жила я в Українi.
Така була в бабусi тепла пiч!
Такi солодкi кавуни та динi!
Менi дитяча пам’ять зберегла
Отi зруйнованi хатки старенькi,
Плакучi верби на краю села…
Був оберемок днiв – лишилась жменька.
2006
http://www.stihi.ru/2008/08/19/3181
Не сердься, серденько...
Валентина Яроцкая
Не сердься, серденько моє,
Що ти не зрозумів ні слова.
Дві рідні мови в мене є,
Я переплутала їх знову.
Одна, російська, - і твоя,
Зріднились з нею й наші діти…
Та перейшла сьогодні я
На українську непомітно.
Ця мова теж навік моя,
Та не для прози, а для ліри.
Не сердься, серденько, та я
В її цілющу силу вірю.
Перекладу тобі я вірш…
Твій поцілунок – ніжна плата.
Ти згодишся, що то не гірш
Любов коханням називати.
http://www.stihi.ru/2008/10/12/560
Чи ти була щаслива на землi?..
Валентина Яроцкая
И цветы, и шмели, и трава, и колосья,
И лазурь, и полуденный зной… Срок настанет –
Господь сына блудного спросит:
«Был ли счастлив ты в жизни земной?..»
И.А.Бунин
«Чи ти була щаслива на землi?» –
Спитає душу Бог… А що ми скажем?
Що нашi радощi були такi малi,
Що й на вагах аптекарських не зважить?
Немов би у смолi пташки дурненькi,
Ув’язли ми в тривогах i жахах,
До ближнього любовi тiльки жменьку
З собою брали у життєвий шлях…
На Бога гнiвались, що все не те й не так,
Не довiряли Господу нi в чому…
Хотiли тiльки ласощiв, вiдзнак,
Щоб не посмiв нiхто нас осоромить…
Щоб не було хвороб з жахливим болем,
Та ще i смерть щоб якось нас минула…
Господь нас кликав i тихенько, й вголос,
Та голосу того душа не чула…
I станемо, як злодiї, тодi,
А Вiн нам скаже: «Що ж ви, мої дiти,
Я ж душу вам порятувать хотiв…
Давав Я вам сади, i трави, й квiти…
А бiль давав, щоб душу лiкувать,
Образи – щоб навчить не ображатись,
А щоб могли ви свiтло узнавать,
Я попускав i темрявi ввижатись…
Були ж ви всi оточенi людьми,
А з плачем жалiлись на тугу i самотнiсть,
I немiчних та бiдних полюбить
Ви не хотiли – а були ж їх сотнi!
Вам дав Я радощi простi й дощi,
А скiльки висипав на вас промiння!
А ви молитви забували для вiршiв
Та квакали, як жаби в болотинi…
Любив Я вас i до спасiння вiв,
Вiд вас була потрiбна тiльки вдячнiсть…»
… Давай, мiй друже, ми без зайвих слiв
Ту зустрiч зараз, на землi ще, передбачим!..
http://www.stihi.ru/2008/10/29/3912
Чорнобривцi ростуть у садочку...
Валентина Яроцкая
Чорнобривці ростуть у садочку –
Так любила ті квіти мама!
Сіяв тато зелені рядочки –
Поливають доньки сльозами.
Чорнобривці не встигли розквітнуть!
А бутонів уже багато!..
На поріг завітало літо –
Та господар покинув хату…
Чорнобривці зійшли так рясно,
Тільки й горе зійшло рядками:
Батько ліг у землю невчасно…
Доньки плачуть: ні тата, ні мами…
2008
http://www.stihi.ru/2009/09/13/549
Чорнобривцi
Валентина Яроцкая
Сестрі
Чорнобривці в мене на вікні -
Ціле літечко тривожать пам*ять...
Не закрив яскравий кущик - ні! -
Біль про рідних, що давно не з нами...
Мама й тато кинули життя...
Як вони любили сад і квіти!
Адже та краса брудне сміття
З душ людських змітає непомітно...
В мене - кущик на вікні... А в тебе
У квітках - вся батьківська земля!
Посміхаються сусіди: "Треба
Помідори б та картоплю... Глянь!"
"В неї глузду, мабуть, вже немає,
Засадила квітами горОд!"
"Ціле літо біля них зітхає...
Навіжена... От чудний народ..."
Я тебе, сестричко, розумію:
Чорнобривці ті лікують душу -
В них ти свої сиві коси миєш
І в очах росу на сонці сушиш...
Буде килим до зими цвісти -
Вогником живим палахкотіти...
Чорнобривці викохала ти -
Квітами хотіла біль спинити.
I мертвим, i живим, i ненародженим...
Валентина Яроцкая
І мертвим, і живим,
і ненародженим
землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє
Т.Г.Шевченко
Так лагiдно, так щиро i привiтно
Яскрава зiрка в полi за селом
Нас кликала своїм блакитним свiтлом…
І в Українi, і в Росiї так було...
Однаково свiтили теплi зорi
Нам стiльки рокiв, з’єднуючи нас…
Що з нами сталось? У чужому горi
Ми вивчились вбачати добрий час.
Росiйський гас та українське жито
Нам слід би об'єднати, мов братам…
Та тiльки… Не почути ситим
Простого люду… Сором, браття, нам!
2005
http://www.stihi.ru/2010/01/22/5737
Згадала мрiю...
Валентина Яроцкая
Олі
У темряві холодної зими
Ми почекаємо, сестричко, літа…
Ні, зовсім не для того, щоб могли
На сонечку пекучому погрітись.
Приїду… Завітаємо в місця,
Де пташкою швидкою промайнуло
Дитинство, що було нам до лиця…
Гаряча, мріями сповита юність…
Провідаємо ми своїх батьків –
Рясніють чорнобривці на могилах…
Ти пам’ятаєш, батько так хотів,
Щоб ми, малеча, малювати вміли…
І ось тепер, коли уже нема
На світі білім батька та матусі,
Згадала мрію татову… То ж я
Йому намалювати степ беруся.
Допоможи… Ти пензлик ось бери
Та синьоокі розфарбуй волошки,
Що в вічі зазирають… Ці ось… Три…
Глянь, наше поле мов розкритий зошит…
Одна сторінка списана… Здаля
Читає записи червоне літо…
А друга… Чорна, зорана земля.
Засіють ту сторінку наші діти.
Фото:
Другие статьи в литературном дневнике:
