Переводы других авторовМіла Стеценко Фонендоскоп Пам'яті незабутньої, Шеваленко Фаїни Наумівни, присвячується... - Диси, детацька, диси... - просила старенька, вісімдесятирічна терапевт, дитбудинківську Люську. І дівчинка, що задихалася, дихала, наповнюючи своїми хрипами й бурчанням у грудях шостий кабінет. Професія ткалі, на підприємстві легкої промисловості, була важкою і запорошеною. І коли в неї загострювався бронхіт з астматичним компонентом, вона бігла до своєї улюбленої лікарки - Єви Наумівни. Старенька, що човгала своїми хворими ніжками кабінетом, радісно саджала Люську за сусідній столик, примовляючи: - Будеш сьогодні моєю медсестгою! Давай пиши: "Записується хвогий Пупкін О.В. на аналіз калу". Далі пиши: "На аналіз сечі, загальний аналіз кгови, на цуког кгови." Пиши внизу: "Вгач Цимегман Єва Наумівна." Люська радісно совалася на стільці, глибоко вдихнувши аерозоль "Астмопенд". Вона обожнювала Єву Наумівну, а та, своєю чергою, любила диспансерну хвору, дівчинку-сирітку, знаючи всі її таємниці. Люсьці був забезпечений лікарняний, не треба було горбатитися в галасливому і запорошеному ткацькому цеху. А терапевт була забезпечена так званою "медсестрою". - А чи не помітила ти, дитинко, куди я поділа сваї ацьки? - Так вони у вас на лобі, Євочка Наумівна! Або трохи пізніше: - Ти не знаєш, Люсенько, куди я гуцьку свою зачіпала? - Так ось же вона, у боковій кишеньці стирчить! - Ха-ха-ха! - сміялася літня жінка... - І таки так! А щоб ви були мені всі здагові! - весело вимовляла, одеською говіркою з єврейськими нотками, старенька. Наприкінці робочого дня терапевт знову слухала фонендоскопом Люську. А в тієї в грудях грала гармонь! - Так, детацька, у тебе жахливе загостгення! У Люськи вкотре округлялися очі завбільшки з залізний рубль за Радянського Союзу. Єва Наумівна слухала Люсю, як завжди, забуваючи вставити фонендоскоп у вуха! Він, преспокійно, висів у неї на шиї... Переступивши двадцять перше століття, будучи сама бабусею, Люся з ніжністю згадує свою улюблену лікарку, стареньку одеситку, яка виїхала у вісімдесяті роки в Ізраїль. Міла Стеценко Золота осінь Моїй маленькій подружці Helen, присвячується... Осінь Знову б’є мене осінь. Але я не люблю тебе, осінь! Знов пожежа! Краса не гріє.
- Що? - тихо промовила дівчина. - Кохана! - Так, коханий? Їй так не хотілося розмовляти після бурхливо проведених хвилин. Було бажання просто помовчати. - Подивися, яке синє-синє небо, як твої очі! - У мене такі сині-сині очі, як небо, рідний? - Так, моя дівчинко! Красуня повернулася на бік до хлопця, обійняла його за шию і ніжно поцілувала. Він узяв її білосніжну руку у свою, поцілував кожен пальчик і заплющив очі. За машиною, в холодочку, голосно хропів величезний собака, єдиний свідок їхніх таємних побачень. - Ну Данка і хропе голосно! - сказала молода дівчина. - Це, тому що, Людочка її відгодувала, як кабана. Її ганяти треба, а вона нажреться і спить у неї на дивані. - Так, Людочка любить її до нестями, ось і балує всілякими смаколиками, на шкоду їй же. - Коханa, а яка в тебе найулюбленіша пора року? - запитав молодий чоловік підставляючи лікоть під голову і дивлячись у синє небо, кольору очей дівчини. - Осінь. А в тебе? - А я люблю весну! - Чому? - Тому, що навесні цвіте наша черешня, як наречена. Я посадив її, коли йшов в армію. А ще тому, що навесні все оживає, набирається життя, цвіте і пахне, як - Ха-ха-ха! - засміялася красуня, звільняючи свою товсту косу з-під його руки. - А я люблю осінь, бо вона, одягає в золото всі дерева. Така палітра фарб, очей відірвати неможливо! І листя кружляє, як у танці, опадаючи. Дозрівають яблука і груші в нашому саду. А калина! Я обожнюю нашу калину. Хлопець ласкаво поцілував свою подружку в щічку і вони задрімали. І в ці хвилини весь світ, увесь всесвіт належали цій трійці: хлопцеві, собаці та
три осені з червоними, як ліхтарики, гронами калини... І захворів коханий дівчини. Дуже тяжко захворів. Вона доглядала за ним не шкодуючи сил своїх. Робила всі дії, що сприяли одужанню найдорожчої людини на Пророчиця передбачила Їй: "Коли листя почне опадати з дерев, його не стане." З жахом дивилася вона на золоте листя, що падало під ноги. Її коханий згасав фізично і вона танула... Тепер дівчина з синіми, як небо, очима ненавидить осінь. Тому, що вона забрала в неї коханого. Назавжди.
© Copyright: Ленина Кудренко, 2025.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
