***
О, це не мій напій. Моя – свіча,
моя усмішка і моя печаль,
і губи, як весняний лід, пошерхлі.
Ви говоріть… Я доливаю чай,
здіймаючи чаїнки на поверхню.
Отут, у цьому теплому кутку,
я каву п’ю – міцнющу і гірку,
і квітам віддаю підсохлу гущу.
Вони цвітуть, коли в моїм садку
сніги іще тверді, як шкаралуща.
Години йшли по сірому снігу
так довго, що зібралися у гурт
і приблукали в мій із Вами вечір.
У їхню спрагу я влила нудьгу,
а у свою – загуслу безконечність.
Зелений чай – прозорий аж до сліз,
як повінь за плечима у беріз
у березні, що відчиняє небо.
Та чорні краплі скочуються вниз –
у землю, де ні цвіту вже, ні стебел.
А може – ще… Ви ж кажете: весна
завжди зелена – навіть в чорних снах…
Ви говоріть… Авжеж, мені налито…
Та гуща, розтривожена до дна,
не хоче осідати і твердіти.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
