***

Приезжай
Татьяна Штепа
Приезжай.Привези четвертинку московского хлеба.
У него,у ржаного-такой удивительный вкус.
Расскажи мне взахлёб про столичное звёздное небо,
Разгони ненароком минорно-осеннюю грусть.
Пригуби понемногу отменного,вкусного пива.
Помнишь,как уплетали холодный,огромный арбуз.
В бабье лето приди,здесь оно нестерпимо красиво,
Перезвоном церковным встречает,как древняя Русь.
В разноцветную сказку поманит обманчиво осень.
Птицы строки прощания пишут крылами вдали.
Утро вновь обещает надежду.Без четверти восемь.
Позови меня в завтра.Хотя бы на миг позови.

© Copyright: Татьяна Штепа, 2016

................

В ожидании
Лилия Слатвицкая
Ну что ж, мой рыцарь, ты мне не звонишь?
Фонит железо? Латы неудобны?
Иль сцапал телефон дракон голодный,
приняв его за розовую мышь?

Ах, связи нет? Ну да, какая связь
в твоём средневековом антураже...
А я у звука вызова на страже
кукую, тишиной глухой давясь.

Опять скрипит потёртое число -
плюс семь и десять циферок заветных,
что в королевстве нынче под запретом...
Принцесса репетирует "алло"...

...................
Олена Трибушна

Вибачте, панове, я буду злою і грубою.

Вибачте, але проблюватися і вимити руки хочеться після ваших декларацій. Після всіх ваших колекцій статуй, ікон, гравюр, ролексів-патекфіліпів-вашеронів, римських монет, антикварних годинників і льохів з винами. І після яєць фаберже. Теж.

Нудить від ваших стопітсот квадратних метрів і гектарів на рило. Від домашніх збройних арсеналів – нудить.

Від гір кешу під матрацами. Від шмаття і телевізорів за ціною машини.

Нудить від 10 квартир бухгалтерки Луценко. І від семиметрової буди Кернеса – нудить.

Нудить не від того, що обзаздристися можна. А від усвідомлення того, скільки бабла ви не на нанотехнологіях заробили, а як би це висловитися – «підняли» і «намутили», коли дорвались і присмоктались до державної кормушки.

Нудить від того, що ми на повному серйозі, з економічними викладками тиждень сперечалися, з чого це раптом ви там розщедрилися підвищити «мінімалку» до 3.200 грн. Нудить від того, що тільки заглянувши під ваші матраци, зрозуміли, що «мінімалка» – це була кістка. Обгризена кістка. Недоїдки, які кидають з панського столу холопам – щоб слиною не вдавилися. Або собаці – щоб відволіклася на час, доки злодії винесуть з чужої хати барахло.

Я думала, що після моральної потворності Межигір'я, моральної потворності Пшонки, що марив себе то Цезарем, то Наполеоном, цю країну складно чимось здивувати. Та дарма. В цій країні набагато більше, ніж навіть я цинічно думала, дорослих чоловіків, у яких живе маленький потворний наполеон, маленький потворний цезар, маленький потворний пшонка. Сотні дорослих пихатих, жадібних, цинічних, безпринципних і лицемірних чоловіків, у яких є своє маленьке дорогоцінний межигір'я. Свій маленький «портрет пшонкою». З головою, увінчаною лавровим вінком і треуголкою Наполеона. Одночасно. І жінок. Теж.

Заглянувши до вас під матраци, «холопи» зрозуміють, що варіантів у них лише два – або змінити країну або поміняти країну. І прагматично вирішать, що змінити країну повинні не вони. А ви
Нудить від чотириметрової висоти паркану, яким ви відгородилися від «холопів» в Хотянівці та Конча-Заспі, відхапавши під вілли шматки річки. Де раніше були пляжі, намети і рибалка. А тепер ваші вілли. За парканом довжиною в десятки кілометрів. За яким старі злодії затишно і мирно сусідять з новим. Ховаючись за спинами спільної охорони. В кілометрі від того самого потворного Межигір'я.

Ще нудить від страху. Від вашого, панове, страху. Від того, що слухаєте телефони тих, хто намагається заглядати під ці ваші матраци. Що читаєте чужі смски. Як вуайєристи, підглядаєте за чужим листуванням в месенджерах. Зламуєте мило. Цькуєте. Тролите. Утримуєте армії ботів, які топлять за вас в коментарях і соцмережах.

Ви правильно боїтеся. 40 мільйонів людей, яких ви тримаєте за холопів, вчора побачили всього лише маленький шматочок ваших яєць фаберже, вашеронів і статуй. Побачили і вже офігіли. А в понеділок або вівторок, коли декларації здасте ви всі, вони побачать все. Тому що про ваші яйця і статуї напишуть всі сайти, газети і журнали. З прізвищами, іменами та фотографіями. Тому що в режимі «напаскудити на голову політичним опонентам» ваші яйця покажуть по всім телеканалам. Покажуть навіть у самому глухому гірському селі, де немає інтернету, але точно є 1+1 та Інтер.

Потііііім... потім ви можете судитися і доводити, що е-система – глючна, з багами, лагає, зламали, ключ вкрали і т. д. Це вже неважливо. Важливо, що до того часу всі – всі – побачать, що там у вас заховано під матрацами.

О, ці люди, яких ви штовхаєте займатися вуаєризмом, не зрадіють від того, що там побачать. І – боюся і сподіваюся – остаточно зрозуміють, що варіантів у них реально всього два. Змінити країну. Або – поміняти країну. В сенсі місця проживання. І, думаю, багато хто з них прагматично вирішить, що змінити країну на якусь іншу – повинні не вони. А ви, панове.

І не треба кидати цим людям «сам дурень» і вимагати пред'явити свої декларації. Більшості з них пред'явити вам нічого. Нічого, навіть якщо у них під матрацами теж щось там є. І винні в цьому тільки ви, панове. Ви. Тому що, набиваючи під матраци долари і яйця фаберже, це ви – ви – 25 років створювали умови для того, щоб загнати їх під плінтус, в сіру зону, в якій не можна, залишаючись чесним, комусь заробляти, а комусь просто виживати.

І останнє, від чого нудить. Від усвідомлення того, що після цього принизливого для всіх сеансу ексгібіціонізму (для вас – бо вам доводиться ховати, а для інших – тому що дивлячись на ваші фаберже, вони відчувають себе ще більшими жебраками) – так от після цього у вас, панове декларанти, варіантів теж, боюся, залишиться всього два. Або ви закриєте цим мільйонам ще трохи більш прозрілих людей рот. Або ці люди закриють вас.

*У кого в е-декларації мільйони, зароблені не на схемах і відкатах, а на нано-, мікро- і мізках – пробачте і не сприймайте на власний рахунок. Дзвоніть. Ми розповімо про ваш кейс всій країні. Вона має право знати своїх героїв в обличчя.

БЖ.
ЧЕЛО-ВЕЧНОСТИ FM НЕМОЕ РАДИО (2 декабря 2013 г., избиение детей)
КАК СТАКАНЧИК ВИНА У БРАТИКА
ТАК Я МИЗЕР ПРОШУ У ВЕЧНОСТИ
НИ ФОНЕТИКИ
НИ ГРАММАТИКИ
ЧЕЛО-ВЕЧНОСТИ
ЧЕЛО-ВЕЧНОСТИ
МОЖНО В ХАТАХ ЧТО СКРАЮ ПРЯТАТЬСЯ
МЕЛКИЙ СОР ИЗ СВОИХ ХАЛУП МЕСТИ
И ПО ТЕЛЕКУ КУШАТЬ ПРЯНИКИ
ЧЕЛО-ЗВЕРСТВА
И ЧЕЛО-ГЛУПОСТИ
А НА РАДИО СПЛОШЬ ПОЭЗИЯ
И КРАСИВЕНЬКО ТАК ИЗЛОЖЕНА
ЧТО Ж ПИАРИТЬСЯ ЭТО ВЕСЕЛО
В ЧЕЛО-****СТВЕ
И В ЧЕЛО-ПОШЛОСТИ
СКОЛЬКО В ЦЕРКВИ ПОСТАВЯТ СВЕЧЕЧЕК
НА ПРОЩЕННОЕ ВОСКРЕСЕНИЕ
ДАЙ ИМ ГОСПОДИ
ЧЕЛО-ВЕЧНОСТИ
ВЕЧНОЙ ЧЕСТНОСТИ ВОЗНЕСЕНСКОГО
МНЕ ПРОТИВНО ОТ ВАШЕЙ СЫТОСТИ
ВАШЕЙ СОВЕСТИ ГУТТАПЕРЧЕВОЙ
ВАШЕЙ КОМНАТНОЙ ЛИТ-КРАСИВОСТИ
ТАМ ГДЕ БЛИЖНЕГО БЬЮТ ПО ПЕЧЕНИ
Я КРИЧУ В ТИШИНУ И ТЕСНО МНЕ
В НЕБЕ АНГЕЛЫ КРУТЯТ ГАЛИЧА
ПОДАВИТЕСЬ СВОИМИ ТЕКСТАМИ
О ПРИНЦЕССАХ И ПОПУГАЙЧИКАХ
ДОБРЫЙ ДЯДЯ ИГРАЕТ В ГОСПИТАЛЬ
В НЁМ СТУДЕНТИКА ИЗУВЕЧИЛИ
ДАЙ НАМ ГОСПОДИ
ДАЙ НАМ
ГОСПОДИ
ЧЕЛО-ВЕЧНОСТИ
ЧЕ
ЛО
ВЕЧ
НОС
ТИ
Кто я? (21 февраля 2014 года, гибель детей).
Я – мальчик.
Я сплю, свернувшись в гробу калачиком.
Мне снится футбол. В моей голове – Калашников.
Не вовремя мне, братишки, пришлось расслабиться!
Жаль, девочка-врач в халатике не спасла меня…
Я – девочка-врач.
Я в шею смертельно ранена.
В моём городке по небу летят журавлики
И глушат Wi-Fi, чтоб мама моя не видела,
Как я со своим любимым прощаюсь в Твиттере…
Я – мама.
О фартук вытерев руки мыльные,
Звоню на войну я сыночке по мобильному.
Дитя не берёт! Приедет, ; огрею веником!
«Его отпевают», ; слышу ответ священника…
Я – батюшка.
Я собор свой открыл под госпиталь
И сам в нём служу медбратом, помилуй Господи!
Слова для души, что чреву – пуд каши гречневой:
За это крестил поэта я, пусть и грешен он...
Я – просто поэт.
Я тоже стою под пулями.
Кишка, хоть тонка, как лирика Ахмадулиной,
Но всё ж не настолько, чтобы бояться красного:
Нужнее стихов сегодня – мешки с лекарствами…
Я – старый аптекарь.
Мне бы – давно на пенсию:
Сидеть и блаженно пялиться в ящик с песнями.
Но кончились бинт, и вата, и маски вроде бы:
Начальник, пришли термальной воды для Родины!
Я – Родина.
Я ребёнок ; и сплю калачиком.
Назначенный государством, ко мне палач идёт,
Из недр моих вырыв мрамор себе на логово:
Налоговой сдал налог он, но Богу – Богово.
Я – Бог.
И я тоже ; Папа. Сынок Мой Ласковый
У дауна в классе детский отнял Калашников.
Сказал, мол: «Ни-ни!» ; и прыгнул без парашютика…
Спи, золотко.
Спи, Мой Мальчик.
Я Воскрешу Тебя.
Плач Светлоярский (15 августа 2014 г., предвидение)
Доказательств, что это Россия, нет.
Дмитрий Быков
Златоглавая, царскосельская – от Цветаевой да от Пушкина;
Мило-детская, грустно-книжная – с облаками-крестами-далями;
Нет, не страшная, и не душная, и не пошлая, и не ушлая –
Та Россия, что потеряла нас.
Та Россия, что потеряли мы.
Баратынская, Башлачёвская – с голубыми в рассвет синицами,
Китеж-градом, старообрядчеством, ситцем-санками-занавесками.
Нет, не Ленина. И не Сталина. И не Путина – Солженицына:
Та Россия, где плачут ангелы:
Не советская – соловецкая.
Та Россия осталась в памяти, - как закладочка в хрестоматии:
Убыванием. Убиванием. Птичьем щёлканьем. Бабьем шамканьем.
И хорош щеголять эстетикой. И хорош ковылять грамматикой:
Нашу Родину (вашу Родину)
Третий Рим переехал танками.
И осталась нам глушь-страдание, тишь-терпение, боль-рычание,
Блажь-моление: вот и мучимся, перед образом встав на корточки.
Ополчение. Одичание. Мы убили себя нечаянно,
Как подбитые самолётики,
Где бабулька летела в кофточке…
Евгенії Бильченко.

Другие статьи в литературном дневнике:

• 29.10.2016. ***
• 23.10.2016. ***
• 22.10.2016. ***