***
Люди, які відчувають одне одного без слів, - уже залежні навіки.
Марія Матіос, "Щоденник страченої"
...
відлуння на давні слова
...
Ви, певно, забули, що ми восени тут зустрілись,
Здається, у вересні світлому…
Що там казати.
бо ж листям осіннім всі спомини вже облетіли,
не втримати їх аж ніяк у долонях несмілих,
однак я щороку святкую осінню цю дату
осипались раптом усі сподівання і мрії,
відкривши вітрам і чужинцям мою безборонність…
душа закоцюбла, зчорніла, замерзла,
мов дерево голе під гострим осіннім дощем,
дивуюсь чому так відчайно люблю я іще,
прожити ту осінь щасливу ми вже не зумієм,
та врешті про це я не хочу собі признаватись,
про те, що торкаєтесь словом чужої долоні,
про те, що цілуєте інших у скроні й вуста…
Все меншає часу на все – я колись Вам казала,
Все більше і клопотів, й сумнівів, й болю
Невдовзі зима… може, серце якось приневолю,
морози скувати повинні цю пристрасну буйність,
ніколи ж не збудеться те, що відклали на потім…
Бурштин. Ялівець. Тихе танго. Старі полонези.
Долоня на серці.
І чай при дощі. І троянди до ніг.
І музика Ваша, й обійми в бузковій алеї –
не буде цього, не настане ніколи-ніколи.
Усе вже забулось. Минуло.Минуло.Минуло.
А ніжність непрохана в серці бринить золотою бджолою,
тужлива і притамована, віднайдена так ненавмисно.
Я мушу сказати, серденько: оте, що здається любов'ю,
– любов'ю і є. А любов як життя…
І вона не буває запізно…
допоки живі ми
любов не буває запізно
Другие статьи в литературном дневнике:
