***

Київ, листопад 1993

Ірина Жиленко

ЗА ЗОЛОТИМИ ВІКНАМИ ЗІРОК...

В земному Києві нема для мене весен.
По осені - мій кожен день і крок.
А як у вас там, в Києві небеснім,
за золотими вікнами зірок?

В земному Києві така стара я стала.
А вам Господь років не добавля.
Така ж яскрава посмішка у Алли!
Такий же чорний чуб у Василя!

В земному Києві безмірність самоти.
Куди піти, коли нема Івана?
А там, за тим віконцем золотим,
де є Іван, - там дім обітований.

Там вірші, чай і дим від сигарет.
Куди спішить? Їм вічність вікувати.
Зарецький знов малює мій портрет.
А Стусові і вічність тіснувата...

Про щось земне замислився Кушнір.
Здригнулась чашка з недопитим чаєм.
Вони нам смерти не бажають, ні.
Але їм дуже нас не вистачає...

Як там Лукаш? Все грає в доміно?
Було щось в нім розгублено-дитяче.
А ти, Валерик? Чи тобі чутно,
як мама плаче?

Хоч уві сні для неї оживи...
В земному Києві, повитому в жалобу,
тепер уже нема таких, як ви, -
о лицарі печальної подоби!

Нема весни. Ніщо не процвіта -
крім лицарів неситої утроби.
І хоч потилиця у них крута -
я не зроблюсь ніколи мізантропом.

Бо ви були! А отже все було:
любов і подвиг, хрест і воскресіння!
Хай вічно світить лампа над столом
в небеснім Києві,
в небесній Україні.

Хай береже спочинок ваш Господь
всю довгу-довгу, всю небесну вічність.
А я віршую...
Бо казав Світличний:
"Іриночко, без віршів не приходь..."

..................

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –

Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.

Є високий, шляхетний закон між мужчинами:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Підла наволоч рано богує без спротиву,

Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.

Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,

Не кажи, що не можеш, що нерви здали.

Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,

Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.

Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.

Кажеш, гиді багато? А ви де були?

Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?

Прекрасно.

Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,

Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Іван Світличний

Другие статьи в литературном дневнике:

• 30.04.2015. перечитываю
• 27.04.2015. ***
• 24.04.2015. ***
• 19.04.2015. Оксана пахльовська
• 12.04.2015. Артем Сенчило
• 05.04.2015. ***
• 03.04.2015. ***