В моєму волоссі заплетена осінь.
В моєму волоссі її монологи
Розсипались просом.
Легкі монологи, вогкі і блакитні.
Важкі монологи, незвичні, несхожі
На приспіви літні.
А в місті моєму гарячі трамваї.
А в місті моєму про пустощі вітру
Бува забувають…
І люди-верблюди чи з дач, чи на дачі.
І люди-верблюди з дешевим морозивом
Платять без здачі.
Вже скоро панчохи. Це трохи нервує:
Панчохи закриють засмаглі коліна
І законсервують.
В моєму волоссі вже знову (ще й досі?),
В моєму волоссі доросла і боса
Заплетена осінь.
ІРА ЦІЛИК
.5 СМ.
П’ять сантиметрів.
Принаймні, п’ять
між нашими пальцями…
У твоїх — зотліває бажанням
цигарка,
якій судилось перегоріти,
перехотіти
й в обіймах фільтру
писати попелом мемуари
про заклик вітру
і власний спалах,
розтрачений задля спітнілих пальців,
які байдужно тепер відправлять
вугільні рештки до попільнички
з відбитим краєм…
Чотири…
У моїх — розпускають слинки
краплинки
вина, виноградного,
чорно-синього,
щедро розмазаного клейонкою…
А що, як воно було б весільним?..
Якась наречена у жовтому платті
з пухнастими кутиками плечей
спокійно й радісно
запивала б
похмільну ситість двох пар очей…
Три сантиметри…
Моя математика
проста,
бо вивірена до ста
відсотків
бажанням вижити.
Два з половиною.
Два з четвертиною.
Я відчуваю таке тепло,
яке можливе лише, над столом
тримаючи руки
на певній відстані
двох сантиметрів усім на зло…
А говорити про сантиметр
немає сенсу.
Його не було…
Двадцять.
Тридцять.
Півметру.
Три метри.
Ти вийшов з кімнати,
і все пройшло…
ІРА ЦІЛИК
Я відчуваю твої дзвінки:
за кілька секунд до різкого скрипу —
телефонного скрику,
біль кілкий,
що переходить ропою в п’ятки,
чадить у ліфчику
і на згадку
лишає тисячі ран мілких
в моїх зіницях…
Хапаю слухавку.
Хочу “алло” і “люблю” лише!
Аж все — “для годиться”…
Серце хлюпає,
Ховаючи зайвий привіт в кишеню…
Нащо людству здались дроти
телефонні —
фригідні,
якщо там ти
не маєш мої долоні
за рідні?!…
ІРА ЦІЛИК
.микрокосмос.
Мой микрокосмос трясется в маршрутке,
Ест леденцы, размышляет о вечном.
Все-таки очень спокойны и жутки
Наши с тобой "поработные" встречи.
Мой микрокосмос, вне тонких материй,
Носит колготки и любит креветки.
Я состою из прозрачных истерик
В наших с тобой послесловиях редких.
Но без колготок я, в общем, не хуже
И без креветок, наверное, тоже.
Мой микрокосмос причесан снаружи.
Мой микрокосмос внутри ненадежен.
И среди прочих условностей личных,
Вязких обид и зачетов на смелость,
Я не потрогала, ради приличий,
Руки твои, когда очень хотелось...
Боже, ты сам мою формулу вывел!
Но неспособность к ней твердо усвоил...
Ведь не забрал. Не раздел. Не увидел.
Не одомашнил. Не взял. Не присвоил.
Еду одна в очень душной маршрутке.
Ем леденцы, чтобы ртом - улыбаться.
Вся моя жизнь - это лишь промежутки
В длинной попытке кому-нибудь сдаться.
Все. Я решила. Таки не сбылось. Мы
Будем причесаны, хоть и снаружи.
Мой микрокосмос и твой микрокосмос
Разным галактикам продали души...
ИРА ЦИЛЫК
Здесь и сейчас
*«зачато» от «2046» Вонга Кар-Вая :)
Я устал. У меня отупело перо.
Мой запас сигарет безнадежно уменьшен.
Мой роман замолчал в междустрочии про
Междуножье не самой любимой из женщин.
Через 10 часов. Я устал. Я курю.
Я прекрасен назло композиции кадра.
Я писатель и, значит, тебе подарю
Не «вчера», не «сейчас», а (наверное) «завтра».
В моем номере умерли где-то цветы.
Мои женщины плачут красиво и честно.
Я философ и, значит, латаю пласты
Вечной жизни - простой и (наверное) пресной.
Через 10 часов. Я курю. Я молчу.
Гордый профиль – не больше, чем внешностный вывих.
Сделай пальцами «О». Я в него прошепчу
Свои тайны. Сожми в кулачок и храни их.
Мне однажды в пределах любви повезло.
Было влажно и нежно, но все же бумажно…
Я китаец, и, значит, я меньшее зло:
Твой отец был бы счастлив. Но, впрочем, не важно.
Бесконечность свернулась в двойную петлю.
Этот сук – ее узел – по-прежнему рубят…
И в «2046»-ом я люблю,
А в «2047»-ом меня любят…
В моем поезде нет временных поясов.
Остановки – как паззлы - разбросаны врозь… Но
Я романтик. Я жду. Через 10 часов
Будет «здесь и сейчас», хоть (наверное) поздно…
ИРА ЦИЛЫК
.ЗДІЙСНЕННА МРІЯ.
Так хочеться дотикову спрагу
висьорбати до донця,
опікаючи губи у кров,
шматками вигризти
серцевинку сонця.
Виповзти.
Взятись долонями шерхлими
за ребра
гармонії стиглої.
Визбирати
гірку настоянку нервів
з шепоту,
вийти звідтам
із силою.
Хочеться лінивої спеки,
аби злипалися впадини
із опуклостями
душі,
хочеться міста
спекатись,
винести зраду
міста
цокотнечею бабок у комиші.
Хочеться духмяного тютюну,
рук,
тонкої тканини плоті,
босоніж свою війну
серцевим друком
вистукати.
А потім
хочеться повітря рожевого,
де зависають
татуюванням птиць
думки блаженні.
Хочеться в яснотравистих скальпах
живої ворси
складати екзамени
черешням
на соковитість.
Хочеться, зрештою,
щоб із краси вислизали ми
і зачіпали
самісіньке лібідо квітів.
Хочеться асиметричних спазм
солодких губ,
повертання
хрипких вінілів
із дитинства-вирію…
Хочеться, знаєте, викричати оргазм,
роздряпати грубо
в собі кохання
і вижити
літньою,
дуже здійсненною
мрією!
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
