***

Ліна Костенко

* * *

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

***

Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: – Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: – Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***
Циферблат годинника на розі
Хуртовини снігом замели...
Нам з тобою, видно, по дорозі,
Бо ішли, нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
І замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
Вітер нам підказує слова.

Підкажи найлагідніше слово,
Я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
Заглуши усе, що говорю!

Не було ні зустрічі, ні туги,
Не було пориву і жалю.
Я спокійна. Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
Я торкну ясне твоє чоло, —
Нас не бачать леви біля брами:
Левам очі снігом замело!

Другие статьи в литературном дневнике:

• 26.04.2016. ***
• 02.04.2016. ***