Марне

               
                Майї

Десь беруть на роботу — але не моєї професії.
Десь несуть транспаранти — із чужими закличними гаслами.
Я крокую на марші голодної трохи процесії,
Хоч «крокую» і «марші» — занадто бадьорливо сказано.
Я плетусь між старими, безсило мовчазливо сивими.
Наше сонце — не файєр, а життя догораючий ваучер.
Всі молитви — пусті, бо Господь вже не кидає сили нам.
І об вік свій спіткнувшись, за себе саму зачіпаєшся.
За чотири — півсотні, до сімнадцяти — сім, як значки переставити.
І зів’ялим ногам за бажанням ніяк не встигається.
Як втелющило страшно — за війну на століття зістариться!
Наче крик, що вилазить — кулаком до горлянки впихається.
Коливаєшся мовчки. Не «надією» вже, не «індигою».
І боїшся відстати. Тільки страхом прискорено хекаєш.
Бачиш — трупи лежать. Мов сліди від років — що розсипались.
Їх лишають навіки. А маса — вперед, вже далекою.
Як перпетуум-мобіле. Ні привалу, ні просто зупинки.
От би вибити дурість, у пам’ять вкаблучити просто,
На скрижалі у мозок — старої, та впертої жінки —
Що тобі — не сімнадцять, що таких не беруть — і на розстріл!
Тільки крихту схопила, та водиці краплинкою впалою,
Наче кізонька з казки, що дідом ледь-ледь недолюблена.
Пелюстками все тіло — троянди сумної зів’ялої —
Там, де смерть не обдуриш, не урвеш іще мить — хоч голубкою.
Ми дичавієм душами, ми від ближніх ховаєм обличчя.
Ми таємно існуєм — і так же затаєно падаєм.
Як погожої осені помирає в лікарні двірничка —
Ні людьми, ні начальством із подякою так і не згадана.
                16.09.2021