Свiдок i суддя

                Свідок і суддя
           /за романом Юкіо Місіми "Золотий храм"/

        Перерву між романами Харукі Муракамі вирішила заповнити знайомством з іншими японськими авторами. Вибір одразу впав на ЮКІО МІСІМУ. За своє недовге життя (45 років, 1925–1970) він встиг зробити неймовірно багато: 40 романів (15 з яких були екранізовані ще до загибелі), 18 п'єс, що з успіхом йшли в японських, американських і європейських театрах, десятки збірок оповідань і есе!.. І це не все,– інтереси Місіми були неохватні: режисер театру і кіно, актор, диригент симфонічного оркестру. Займався кендо ("шлях меча " – національне фехтувальне мистецтво), карате, важкою атлетикою, бодибілдингом, літав на бойовому літаку, сім разів обігнув земну кулю, тричі називався в числі найбільш ймовірних претендентів на Нобелівську премію... Створив воєнізовану організацію "Товариство щита" з метою здійснити військовий заколот, захистити традиційні монархічні цінності й повалити конституційний лад. Не знайшовши очікуваної підтримки, здійснив ритуальне самогубство – обряд сеппуку (харакірі). Хоча, ці події були лише поштовхом втілити свою естетичну концепцію смерті, яка неодноразово розкривалася у його творах.  Не дивно, що в СРСР не було перекладів його творів.

        "Золотий храм" – роман, що вважається не тільки однією з вершин творчості Місіми, але і входить до числа найпопулярніших у світі творів японської літератури. Заслужено і по праву! Авторові вдалося розкрити суть однієї з найважливіших ніш буття – Прекрасного! В романі це не тільки категорія естетики, це предметний ідеал конкретної людини, що може одинаковою мірою окриляти і штовхати на ниці вчинки, може в якусь мить стати частиною тебе або ж заволодіти тобою, цілковито підкорити, зробити своїм рабом, ним можна милуватися, відчуваючи прилив незбагненного щастя, а можна наповнити свою душу ненавистю до нього, заздрістю до його володарювання у Вічності...
        Не дивлячись на те, що Місіма вважав, що загибель Прекрасного робить його ще більш досконалим, намагається обґрунтувати можливість життя без Прекрасного, читач робить свої висновки, як і має бути після прочитання геніального твору.
        В основу лягла подія 1950-го року, коли буддійський послушник в нападі божевілля спалив храм Кінкаку-дзі, найбільш знаменитий архітектурний пам'ятник Кіото. Весь роман – це "стосунки" головного героя Мідзогуті з Прекрасним, що  втілюється в конкретному об'єкті – Золотому храмі Кінкакудзі, це своєрідний конфлікт, який може бути вирішений тільки знищенням однієї зі сторін. Мідзогуті - син бідного провінційного священика, страждає заїканням, терпить глузування однолітків, що перетворює його в замкнутого відлюдька з дивною, не позбавленою амбіцій, уявою. Спочатку здається, що саме фізичні вади спонукають героя до намагання якось компенсувати своє незавидне становище, довести, що йому під силу зрівнятися зі своїм ідолом, яким став для нього Храм, кинути виклик Вічності, але, в принципі, пошуки свого місця в житті, що базуються на хибному усвідомленні своєї вищості, завжди ведуть до душевного спустошення і творення святотатств, що і відбувається з героєм.
        Що являє собою Прекрасне? Чи це тільки те, що милує око? При першій зустрічі з Храмом стара будівля не справляє враження на хлопця, вона зовсім не відповідає тому образові, який він бачив у своїй уяві, але він починає осягати Прекрасне у багатьох його іпостасях – зображення у воді, покритого снігом, вночі, під сонячним промінням: "Близькість іскристої від сонця чи місяця води завжди надавала Храму рухливості і трепетності. Гра живого світла немов звільняла Кінкакудзі від тенет застиглої форми, і він набував природи вічно рухливої субстанції – вітру, води або полум'я."
        Роздуми Мідзогуті, що він може загинути разом з Храмом під американськими бомбами, дають йому відчуття злиття з ним, усвідомлення повної гармонії: "я буквально п'янів від однієї думки, що єдине полум'я може знищити нас обох. Спільність посланого на нас прокляття, спільність трагічної, вогненної долі давала мені можливість жити з Храмом в одному вимірі". Але війна не завдала шкоди і Прекрасне почало знову віддалятися, а Вічність все більше утверджуватися в своїх непорушних правах.
        Храм стає свідком і суддею всіх вчинків, його вища краса несумісна з жалюгідними втіхами плоті, з життям як таким, і це зводить героя Місіми з розуму і рухає його до найжахливішого з вчинених ним святотатств – спалення Храму.
        Бажання відкрити третій ярус палаючого Храму – Вершину Прекрасного, можливо, були останнім порухом живої душі Мідзогуті (хоча і є сумніви, чи справді він готовий був розділити з Храмом його долю, чи не намагався б врятуватися в останній момент), але двері не піддалися: "...я з усією ясністю зрозумів, що Вершина Прекрасного відмовляється прийняти мене" – і герой тікає з охопленої полум'ям споруди.
        В конфлікті Мідзогуті з Прекрасним велику роль відіграє Добро, яке втілює його товариш Цурукава, що володіє природною душевною чуйністю ("Ясна душа мого друга володіла великою і гнучкою силою, що визначала всі його думки і вчинки. Було щось нескінченно надійне в тій впевненості, з якою він перекладав мої темні думи і почуття на свою світлу мову") і Зло – клишоногий студент Касівагі, у якого одне з переконань: "жити і знищувати – це одне й те ж" ("Всі мої зустрічі з Касівагі неминуче вели до невеликих гріхів, маленьких святотатств і крихітних підлостей, і кожне таке падіння приносило мені радість"). Зло в романі більш потужне, хитре, підступне, більш дієве, впливове... Напрошується думка: та й чи тільки в романі...

        Храм Кінкаку-дзі був відбудований, відреставрований в усіх деталях і засяяв ще більшою красою. Отже, Прекрасне – це не тільки те, що милує око, а те, що вбирають в себе душі багатьох поколінь, завдяки чому воно може бути відтвореним, відродитися навіть з вогню, мов славнозвізний Фенікс, бо належить Вічності.

P.S. Як завжди, намагалася вибрати кілька цитат, але, тільки почавши читати, зрозуміла, що доведеться переписувати чи не весь роман, настільки змістовні, глибокі, актуальні, образні, накінець, красиві вирази, що однаковою мірою заставляють як замислитися, так і отримати насолоду від справжнього художнього слова...