У цих степах...

Вогнем палає вічний небокрай,
Земля спросоння позіхає тяжко.
Я п’ю світанок, ніби теплий чай,
Із золотої сонячної чашки.

О, скільки фарб, хоч пензлем розітри:
Багряний обрій і зелені кручі!
А за лиманом чубляться вітри,
Ганяють сонце по стерні колючій.

У цих степах вгніздилися віки,
Спинився час у вічному безмежжі,
І тільки хмари – вічні диваки-
Поволі плинуть – звірі, люди, вежі…

Який огром – як велетенський птах!
На хвилях чайки небо в’якорили.
А я стою зі словом на вустах,
Яке от-от злетить на синіх крилах.


Рецензии
Огнём пылает вечный неба край,
Земля спросонья позевает тяжко.
Я пью рассвет, небесный тёплый чай,
из золотой чудесной чашки.

О сколько фресок ,красок кутерьма:
Обрыв багряный, зеленеют кручи.
А за лиманом вихрятся ветра,
Гоняя солнце по степи колючей.

И в тех степях нашли приют века,
Уснувшие блаженно, безмятежно.
Лишь тучки, поднебесная река,
Земную жизнь оплакивают нежно.

То не Земной, всемирный альманах,
Исполненный судьбою неба линий.
А я стою со словом на устах,
Готов вот-вот взлететь на крыльях синих.

Сергей Островских Лесной   16.08.2020 00:15     Заявить о нарушении