клен слухає вітер
і небо мовчить –
світанок віддати не хоче…
між нами забута
і втрачена мить…
щемить…
і ця німота…
вже пророча
і я вже,
як клен,
до землі приросла…
мені б утекти…,
та сили не маю…
відчаєм-плющем
душа обросла,
та все ще жива…,
ще кохає…
схилився ліхтар…
тягар самоти
зігнув і без того
натруджену спину
і тихо спитає у мене –
«Де ти…?»
І я…,
знов ...
укотре...,
загину…
я зблідну,
як бліднуть,
дерева-хрести,
у осені
тьмяно-духмяній.
безлисті стоять,
як каркас самоти
і тонуть…
у мріях тумані.
їм зимно сьогодні,
як зимно мені…
Їх вітром роздягнуто вчора…
палає…
схід сонця…
і небо в огні…
із ніччю
в нас входить
покора
21.10.17
Світлина від Galina Nedashkovskaya.
***
© Copyright: Галина Недашковская, 2017
Свидетельство о публикации №117110211086
Свидетельство о публикации №117110211086
Рецензии