Wislawa Szymborska Tortury

Tortury

Nic sie nie zmienilo.
Cialo jest bolesne,
jesc musi i oddychac powietrzem, i spac,
ma cienka skore, a tuz pod nia krew,
ma spory zasob zebow i paznokci,
kosci jego lamliwe, stawy rozciaglliwe.
W torturach jest to wszystko brane pod uwage.

 
Nic sie nie zmienilo.
Cialo drzy, jak drzalo
przed zalozeniem Rzymu i po jego zalozeniu,
w dwudziestym wieku przed i po Chrystusie,
tortury sa, jak byly, zmalala tylko ziemia
i cokolwiek sie dzieje, to tak jak za sciana.


Nic sie nie zmienilo.
Przybylo tylko ludzi,
obok starych przewinien zjawily sie nowe,
rzeczywiste, wmowione, chwilowe i zadne,
ale krzyk, jakim cialo za nie odpowiada,
byl, jest i bedzie krzykiem niewinnosci,
podlug odwiecznej skali i rejestru.

 
Nic sie nie zmienilo. 
Chyba tylko maniery, ceremonie, tance.
Ruch rak oslaniajacych glowe
pozostal jednak ten sam.
Cialo sie wije, szarpie i wyrywa,
sciete z nog pada, podkurcza kolana,
sinieje, puchnie, slini sie i broczy.

 
Nic sie nie zmienilo. 
Poza biegiem rzek,
linia lasow, wybrzezy, pustyn i lodowcow.
Wsrod tych pejzazy duszyczka sie snuje,
znika, powraca, zbliza sie, oddala,
sama dla siebie obca, nieuchwytna,
raz pewna, raz niepewna swojego istnienia,
podczas gdy cialo jest i jest i jest
i nie ma sie gdzie podziac




Тортури

Нічого не змінилося.
Тілу властиво боліти,
мусить їсти, дихати і спати,
шкіру має тонку, а під нею кров,
чималий ресурс зубів і нігтів,
кістки його ламкі, суглоби гнучкі.
При тортурах все це береться до уваги.

Нічого не змінилося.
Тіло тремтить, як тремтіло
перед заснуванням Риму і після його заснування,
в двадцятім столітті, до і після Христа,
тортури такі ж, як колись,
поменшала тільки земля,
і все, що діється, наче за стінкою.

Нічого не змінилося.
Побільшало тільки людей,
поруч зі старими провинами з’явилися нові,
очевидні, сфабриковані, миттєві і ніякі,
але крик, як свідчення скоєного,
був, є і буде криком невинності,
відповідно одвічної шкали і реєстру.

Нічого не змінилося.
Хіба що манери, церемонії, танці.
Рухи рук, що затуляють голову,
залишились, одначе, ті ж.
Тіло звивається, шарпається, виривається,
збите з ніг, падає, підгинаючи коліна,
синіє, розпухає, слиниться і стікає кров’ю.

Нічого не змінилося.
Окрім плину рік,
лінії лісів, побережжя, пустель і льодовиків.
Серед цих пейзажів душа, мов неприкаяна,
зникає, повертається знову, наближається, віддаляється,
сама собі чужа, невловима,
то впевнена, то ні у власному існуванні,
тоді як тіло є, і є, і є,
і нема куди йому подітися.