Образ

 Березневе сонце виглянуло з-за горизонту, осяюючи віти дерев, примерзлі озерця, одинокі будиночки старого міста. Проміння невпевнено, тремтливо, ніби боячись розбудити блаженне дитя, розтеклося по білій землі.
     Місто прокидалось…
     Я підійшов до запорошеного снігом віконця й легким порухом впустив до кімнати яскраву синь неба. Та цього було мало, і через мить ранній прохолодний вітерець, разом із діамантами сніжинок, завітав до мене в гості. Почулося, як в далині радісно співають птахи. Та на серці була пустка.
      Ми зустрілися майже в такий самий, але зимовий день… На білім снігу, у сугробі, ледве тріпочучи маленькими крильцями, замерзала пташка.
Ти взяла її у ніжні руки і почала зігрівати своїм тихим подихом. Я дав шапку, у якій пірнате створіння, ніби у гніздечку, просиділо на підвіконні, біля батареї, до самої весни.
- Нехай живе. – мовив.
     Ти посміхнулась, і біле казкове марево огорнуло мою свідомість, поглинаючи всього, заманюючи у вир неймовірної сили кохання!
     Кохання…
     Перша любов – як рання осінь. Швидка, мінлива, коротка… трагічна?            Спогад вдарив по свіжих ранах, і серце сповнилося кривавого болю. Чому так сталось? Чому ти зараз є – і враз тебе немає? Де справедливість? Хто вимірює наш вік й чикмарить ножицями долі, де захоче?
«Виною випадковість стала», - злетіли в пам'яті страшні слова…
Я поглянув у вікно, і твій образ ніби вкорінився з природою, став її цілим. Єдиною часткою однієї з пір року…
… Сонце осміліло і почало вже впевнено будити навколишнє від зимового сну. Засніжена земля прокидалась і від радості плакала.
… Я теж плакав…
    Прийшла весна…