Чому я святкую 8-ме березня
У вагоні метро пахощі – аж щемить мій звичний вже бронхіт. Кожна п’ята жінка – з букетом або й кількома.
Чоловіки – без букетів. Українські чоловіки, мабуть, раді ігнорувати «чуже» свято. Поспитати їх - вони докладно розкажуть, що свято це ініціювали французькі повії. Коли й так – дяка вам, сестри «Повії» Франка. Хоча – а хто б ще мав сміливість протестувати проти безжальних сексистських традицій? Хіба мої сусідки – багатодітні матері купи олігофренів? Чи моя дуже побожна знайома, що відправила 15-річну доньку на аборт на п’ятому місяці, бо «гріх і від людей стидно»?
Люба прабабуся моєї донечки, бабуся Ліда, розказувала: «Мою подругу віддали заміж рано, бо була велика сім’я. З чоловіком вони не зжилися, але назад її з дітьми батько не прийняв: «Їхньої долі тут немає, хай твій чоловік годує їх з своєї землі!». Але й чоловікові годувати своїх дітей не дуже хотілося, тож він просто зіпхнув вагітну жінку з копиці «щоб більш не плодила». Нещасна, вона вмерла, а була ж молода ще жінка».
Коли виходила заміж онука бабусі Ліди все село гуртом вибирало, кому пекти весільний коровай. Бо треба ж не тільки, щоб була гарна майстриня, але ще й щаслива в заміжжі господиня. Зголосились на доні бабусі Ліди, тітці Анюти. Коли роздали справді чудовий коровай, похмурий Анютин чоловік ткнув її ліктем: «Бачиш, як інші вміють? – ото щоб і ти мені навчилась!».
Отже, я щаслива і вдячна тим безвісним жінкам (і, до речі, неминучому, нездоланному прогресу), що маю право й можливість розраховувати лише на свої сили. Що я сама вивчилася на геолога, а моя донька – спершу на радіофізика, а тоді ще й на хіміка. Я вдячна отим демократичним західним європейцям, що підтримують доню програмою «жінки в науці»: не заради благодійності, а з міркувань найкращого наукового результату, що найчастіше досягається саме в змішаному колективі. Що ми можемо самі, без примусу Сталіна, чи попа, чи навіть батька чи свекрухи, вирішувати, де і як нам вчитися, працювати, за кого виходити заміж, коли і скільки народжувати дітей.
PS До свята анекдот від українських жінок:
Покохав узбек українку. Напередодні весілля коханий каже нареченій: «Мушу тебе попередити. Я – гарячий мусульманський хлопець. Отже, слідкуй за моїм тебетеєм. Якщо він посеред голови, то я буду кохати тебе, як гурію, пестити, мов троянду, але коли він насунутий на брови – ховайся і дрижи перед грізним чоловіком!». Наречена відповідає: «Маю тебе теж попередити. Я – звичайна україночка. Отже, коли мої ручки складені на персах – буде тобі і чарка, і шкварка, і вареники в сметані, і сам ти будеш у розкошах, як вареник в сметані. А от коли я стою – руки в боки, то начхати мені, де там твоя тюбетєйка!»
PPS Хоча, я знаю, від кого мені чекати привітань. З року в рік волонтерок нашої майстерні вітають зі святом бійці, для яких ми плетемо маскувальні обереги. Заради кого той мій бронхіт від їдкого тряпчаного пилу. Ми будемо шанувати, любити й берегти одне одного – поки живі.
