Зривав листочки листопад
Та й кидав будь-куди на землю,
Вони ж неслись до автострад,
Немов би здоганяли спеку.
Горіло райдужним вогнем
Яскраве сонце, як монета,
Осіннім вимите дощем,
Живило сяєвом озера.
І вітер з листям без кінця
Заводив приязні розмови,
Шептав: “Мені ви, як рідня,
Не хочу злити вас нітрохи…
Та тільки осінь, як завжди,
Свої уставила порядки,
Її акорди і казки
Внесли сумні мотиви сплячки…”
Сказав і в небо полетів,
Туди, де грались білі звої*,
Ще довго у протяжний спів
Вслухались крони кольорові…
*Звої – клуби диму, пари, хмар і т. ін..