Не визирнути в ці холодні дні -
на вулиці дощі цілодобові,
та враження таке, шо знов мені
не вистачило Божої любові.
Пронизливо, ще й вітер, щоб йому...
Коли скінчиться? Хто ж це може знати?
Гадав собі - що зможу - перейму,
а виявилось - це мені занадто.
Минає час, краплини б'ють у скло
частіше та частіше, що ж робити?
Замислюєшся - що воно було,
коли зірки зривалися з орбіти
і падали в калюжі там і тут,
щоб згаснути і більш не мерехтіти.
Навіщо Бог людині дав статут,
коли війна, і ми - не божі діти?
Чи Божі? Дощ за вікнами іде,
скажений вітер листя рве з тополі...
А де ж любов? Скажи нам, Боже, де?
Невже вона загублена у полі,
невже лежить у крові та багні
під цим дощем... Не тут, не коло хати.
Думки мої самотні та сумні -
в такі часи що може надихати?
Хіба що руки жінки, подих, сміх,
її любов, її слова - та як же
нас Господи лишає тут самих?
Господь мовчить... А що Господь їй скаже?
Казати про любов, коли війна,
любов одна, все інше поза часом?
А зовні дощ підходить до вікна
і крає душу стукотінням частим.