(„VALSE MELANCOLIQUE”)
Тодор Драганов Чобанов (1902-1978 г.)
Болгарские поэты
Дадаизъм / Дадаизм / Дадаїзм
Перевод: Ольга Сорока
Тодор Драганов
VALSE MELANCOLIQUE
След мене идат черните сияния
на обтегнат плисък от плаха размисъл…
И в мрака, по шеметен друм понесен
и своя разкъсан поглед със спазми разнизал –
в изгнания
и окаяна дързост –
моя враг – червената нощ от вопли и вик –
несвестен повежда
полунощния бряг на отвлечена гордост.
(Моите ладии се връщат с петна
от сън, убийства и позор –
и следите на безприютните платна
по черните води люлеят онемелия бес
на загубената девета нощ).
О знам –
в огнен диск
сред сините блата –
всяка вечер хлопа като спомен с разпънат писък,
отнесен и прецъфтял там –
сред вражда –
по морните разтворени ръце на мъртвата мощ:
и аз напущам, без да помня
през пустинните отблясъци на свойта жажда,
веслата
на своя изгорен сън:
в отстъпление от черния призрак на водата –
вода… вода: кръвта на Тайфуни –
макосана зловещо под горестната занесеност
на отмъщение и сажди…
И по пътя за моя срам
замръзнал от вопли – пред мене посрещат смъртта
като залутан ужас от светкавици
и проклятие,
Ужас на видение в съня за сатана.
А там в заплетения наклон на безсилието
като крин над слепите предзнаменования
възправена остана
забравена с покаяние и оплакана
от безумието –
една жажда от пепел и порок.
Тодор Драганов
VALSE MELANCOLIQUE (перевод с болгарского языка на украинский язык: Ольга Сорока)
Слідом за мною йдуть чорні сяйва
по натягнутому плюскоті боязких роздумів…
І в темряві шляхом дурманливим мчить
свій погляд шматований спазмом порвавши –
у вигнання
й жалюгідну зухвалість –
мій ворог – червона ніч волання й крику –
нерозсудно веде за собою
опівнічний берег украденої гордості.
(Мої човни повертаються з плямами
сну, вбивств і ганьби –
й сліди безпритульних вітрил
вигойдують по чорних водах безголосий гнів
пропащої дев’ятої ночі).
О, знаю –
у вогняному диску
серед синіх боліт –
кожен вечір б’є, мов спомин, що пронизливим криком
рознісся й відцвів там –
серед ворожнечі –
по зморених розведених руках мертвої могутності:
і я залишаю, не пам’ятаючи,
через пустельний зблиск жаги своєї
весла
свого спаленого сну:
і, відступаючи від чорної примари вод, –
вода… вода: це кров Тайфунів –
маками укрита злісно під скорботним маревом
помсти і кіптяви?…
І на шляху до мого сорому
замерзлого від криків – переді мною зустрічають смерть,
немов блукаючий кошмар із блискавок
й прокляття,
Кошмар видіння в сні про сатану.
А там в заплетеному нахилі безсилля
мов лілія понад сліпим пророцтвом
так і стояла
забута покаянням й оплакана
безумством –
жага із попелу й гріха.