С Людмилой я дружила более двенадцати лет. Это была очень красивая, статная женщина с интеллигентными манерами и по-русски широкой душой. Невзирая на то, что высшего образования у неё не было, друзья у неё были как на подбор – приятные и милые люди. Одно время она даже работала домработницей в семье друга Косыгина. Когда же состарилась – возвратилась домой, на родную землю.
Когда бы я к ней не пришла, у неё кто-то был из друзей. Я всегда поражалась и восхищалась её активностью, дружелюбием и гостеприимством.
Но годы берут своё. Забирают не только красоту, но и здоровье. После очередного лечения в больнице, Людмила перенесла инсульт и слегла. В квартире запахло лекарствами и затхлостью, друзья рассеялись.
Так как ни детей, ни мужа, ни родных не было, Людмила написала завещание на квартиру на одну женщину, потом на другую, потом на третью... Все были не такими. Людмила хотела оставить свою квартиру тому, кто сможет обеспечить ей достойную старость, уделяя при этом ей максимум внимания.
Так в её жизни появилась бездомная Наталья, которая добросовестно её кормила, поила, купала... Но Людмиле и тут надо было её укорять. Наталья закусывала губы, но молчала: уж очень нужна была квартира, надоело жить по чужим углам.
А здоровье Людмилы с каждым днём таяло.
В тот день прозвучавший телефонный звонок ничего хорошего не принёс. Обеспокоенная Наталья жаловалась, что Людмиле не дали пенсию. Почтальон сказала, что её пенсию получил на почте молодой человек.
Кто? Как? Какой? Как могли выдать?
– Как-как? По паспорту. Пришёл и сказал, что бабушку забрала скорая, нужны деньги на больницу. Вот она и выдала деньги.
Возмущению Натальи не было границ:
– Это что же получается: я ей задницу мою каждый день, кормлю за свои деньги, а она на кого-то другого завещание написала?
– Почему же сразу на другого?
– А как можно получить деньги без паспорта? Это пока я на работе, кто-то пришёл, взял паспорт, получил деньги... А мне – ухаживать?!!
Слёзы лились ручьём. Приказным тоном заставила её успокоиться: беде слезами не поможешь. Надо пойти домой и во всём разобраться, посмотреть на месте ли паспорт.
– Да я теперь и домой заходить боюсь! А как же я буду ночевать с ней? Это пока я буду спать, мало ли кто в квартиру зайти ночью может?
И снова – слёзы.
Решено было в квартиру заходить втроём, взяв с собой ещё и соседку.
В назначенное время спешу к дому Людмилы.
Со второго этажа, с открытого окошка, выглядывает какая-то бабулька, участливо уведомляет:
– Валя, ты к Людмиле? А её-то нет! Скорая увезла!
Ну, вот! Весь дом уже знает, что Людмилу кто-то увёз в больницу.
Интересно, как это зашли к ней, квартира-то заперта! Становится страшно, но всё равно идём. Ага, дверь целая. Замок не испорчен. В квартире порядок. На диване в углу – Людмила. Лежит, только глазами водит, сказать ничего не может – парализована. Слава Богу, не придётся искать её по больницам.
А вот и паспорт! На месте. Я откровенно радуюсь: не надо будет новый делать. Но Наталью это известие приводит в ужас: значит, в её отсутствие кто-то зашёл в квартиру, взял паспорт, получил деньги и принёс паспорт назад. Как теперь ей здесь ночевать?
– Надо срочно вставлять новые замки!
– За какие деньги? И как нам жить без пенсии?!!
– Надо бежать на почту искать справедливость!
– Но почтальон разносит пенсии по домам, мы её не застанем.
Суматошно ищем номер почтового отделения. Наконец-то находим. Разговаривать с нами не хотят: деньги выданы. Всё! Точка.
Что же делать? Неужели нет справедливости?.. Полиция! Надо срочно звонить в полицию!
Выслушивают, записывают данные.
В это время в комнату вваливается грузная женщина-почтальон:
– Как вы мне надоели! Я ещё раз вам говорю: выдала деньги по паспорту!
Я протягиваю ей телефон:
– Объясните это полиции!
Объясняет, уверенная в себе, с обидой в голосе.
Я в чистый целлофановый пакетик кладу паспорт – для снятия отпечатков пальцев.
Если она выдала деньги по паспорту, то, наверняка, отпечатки мошенника остались.
– Да что же вы делаете со мой? – с возмущением кричит почтальон. – Как мне теперь жить?
– А как жить вот этой парализованной женщине, которой надо заплатить за квартиру, купить лекарство и еду? Как ей жить? – в ответ начинаю кричать я.
– Да кто ты такая? – это уже к Наталье.
– Опекун! – Наташа быстро начинает открывать папки, показывая документы.
– А кто Вы такая? – не выдерживаю я. – Почтальон знает, что деньги за кого-то на почте получают по доверенности. Была доверенность?
– Я полмесяца всего работаю. У меня много свидетелей, что я выдала деньги! Даже батюшка, который стоял в очереди за ним.
– Тем более, тогда надо поймать злоумышленника, чтобы он больше не занимался такими делами!..
...Прошло полтора часа. Снова звонок:
– Молодого человека, получившего Ваши деньги, нашли. Будьте дома. Скоро деньги принесут.
Принесли. Извинились. Сказали, что фамилией ошиблись, не там расписался парень.
А вот, если бы не обратились в полицию, нашли бы деньги, вернули?
Сомневаюсь...
Да, заявление в полиции Наталья забрала, хоть и с неохотой, под моим давлением.
Зачем умножать зло?
28.03.2019
из книги "Далёкое и близкое"
==================
ПОВЕРНІТЬ ПЕНСІЮ !
З Людмилою я дружила понад дванадцять років. Це була дуже гарна, статна, інтелігентна жінка з вишуканими манерами та доброю душею. Незважаючи на те, що вищої освіти у неї не було, друзі у неї були як на підбір – приємні та милі люди. У свій час вона навіть працювала домробітницею в сім'ї друга Косигіна. Коли ж постаріла – повернулася додому, на рідну землю.
Коли б я не прийшла до неї, у неї завжди хтось був із друзів. Я захоплювалася її активністю, дружелюбністю та гостинністю.
Але роки беруть своє. Забирають не лише красу, а й здоров'я, роблять людину прискіпливою, вразливою та образливою. Після чергового лікування у лікарні, Людмила перенесла інсульт та злягла. У квартирі запахло ліками та затхлістю, друзі розвіялися.
Так як ні дітей, ні чоловіка, ні рідних не було, Людмила написала заповіт на квартиру на одну жінку, потім на іншу, згодом на третю... Усі були не такі. Людмила хотіла залишити свою квартиру тому, хто зможе забезпечити їй гідну старість, приділяючи їй максимум уваги.
Так у її житті з'явилася бездомна Наталя, яка сумлінно її годувала, напувала, купала... Але Людмилі і тут треба було її докоряти. Наталя кусала губи, але мовчала: дуже вже потрібна була квартира, набридло жити по чужих кутках.
А здоров'я Людмили з кожним днем тануло.
Того дня пролунавший телефонний дзвінок нічого хорошого не приніс. Стурбована Наталя скаржилася, що Людмилі не дали пенсії. Листоноша сказала, що її пенсію отримав на пошті якийсь молодик.
Хто? Як? Який? Як могли видати?
– Як-як? За паспортом. Прийшов і сказав, що бабусю забрала швидка, треба гроші на лікарню. Ось і видали гроші.
Обуренню Наталії не було меж:
– Це що ж виходить: я їй дупу мию щодня, годую за свої гроші, а вона на когось іншого заповіт написала?
– Чому ж одразу на іншого?
– А як можна одержати гроші без паспорта? Це поки я на роботі, хтось прийшов, взяв паспорт, отримав гроші... А мені – доглядати?!!
Сльози лилися струмком. Наказним тоном змусила її заспокоїтись: в біді сльозами не допоможеш. Треба піти додому і в усьому розібратися та подивитися чи на місці паспорт.
– Та я тепер і квартиру заходити боюсь! А як же я ночуватиму з нею? Це поки я спатиму, мало хто в квартиру зайти вночі може?
І знову – сльози.
Вирішено було в квартиру заходити втрьох, узявши ще й сусідку.
У призначений час поспішаю до будинку Людмили.
З другого поверху, з відкритого вікна, виглядає якась бабуся, співчутливо повідомляє:
– Валю, ти до Людмили? А її немає! Швидка забрала!
Ну ось! Весь будинок уже знає, що Людмилу хтось відвіз до лікарні.
Цікаво, як це зайшли до неї, квартира замкнена! Стає страшно, але все одно йдемо. Ага, двері цілі. Замок не зіпсований. У квартирі порядок. На дивані у кутку – Людмила. Лежить, тільки очима водить, сказати нічого не може – паралізована. Слава Богу, не доведеться шукати її по лікарнях.
А ось і паспорт! На місці. Я відверто тішуся: не треба буде новий робити. Але Наталю ця звістка жахає: значить, за її відсутності хтось зайшов у квартиру, взяв паспорт, отримав гроші і приніс паспорт назад. Як тепер їй тут ночувати?
– Треба терміново вставляти нові замки! – наставляю.
– За які гроші? І як нам жити без пенсії? Треба бігти на пошту шукати справедливості!
– Але зараз листоноша розносить пенсії по будинках, ми її не застанемо.
З поспішністю шукаємо в записах номер та телефон поштового відділення, щоб зателефонувати. Нарешті знаходимо. Розмовляти з нами не хочуть: гроші видано. Все! Крапка.
Що ж робити? Невже нема справедливості?.. Поліція! Треба терміново дзвонити до поліції!
Вислуховують, записують дані.
В цей час в кімнату ввалюється повна жінка-листоноша.
– Як ви мені набридли! Я ще раз вам говорю: видала гроші за паспортом!
Я простягаю їй телефон:
– Поясніть це поліції!
Пояснює, впевнена у собі, із образою в голосі.
Я в чистий целофановий пакетик кладу паспорт для зняття відбитків пальців.
Якщо вона видала гроші за паспортом, то напевно відбитки шахрая залишилися.
– Та що ж ви робите зі мною? – з обуренням кричить листоноша. – Як мені тепер жити?
– А як жити ось цій паралізованій жінці, якій треба заплатити за квартиру, купити ліки та їжу? Як їй жити? - у відповідь починаю кричати я.
- Та хто ти така? – це вже до Наталі.
– Опікун! – Наталка швидко починає відкривати папки, показуючи документи.
– А хто Ви така? – не витримую я. – Листоноша знає, що гроші за когось на пошті отримують за дорученням. Чи була довіреність?
– Я півмісяця всього працюю. Я маю багато свідків, що я видала гроші! Навіть батюшка, що стояв у черзі за ним, може засвідчити.
– Тим більше, тоді треба спіймати зловмисника, щоб він більше не займався такими справами!
...Минуло півтори години. Знову дзвінок:
– Молоду людину, яка отримала Ваші гроші, знайшли. Будьте вдома. Скоро гроші принесуть.
Принесли. Вибачились. Сказали, що прізвищем помилилися, чи не там розписався хлопець.
А от, якби не звернулися до поліції, чи повернули б знайдені гроші?
Сумніваюсь...
Так, заяву в поліції Наталя забрала, хоч і з небажанням, під моїм тиском.
Навіщо множити зло?
28.03.2019