Поринаємо в смуток, щоб в нім захлинутись поволі,
Підкоритись, змиритись із примхами фатуму, долі.
Глибина не лякає - немає ні болю, ні страху...
Та торкаємось дна...
Ну, а далі вже вистачить змаху,
Щоби стрімко злетіти, ковтнути живильне повітря.
Сум підступний завжди, але ми і сміливі, і хитрі.
Поступитися можемо трошки, себе пожаліти.
Та не довго, бо часу нема - поспішаємо жити.
І скидаємо сум, наче змії вже зношену шкіру -
Повертаєм собі із коханням надію і віру.