Усе починати спочатку – немає резону…
Ми дуже змінились з тобою… Ми стали чужі…
Ніби все так… поливаю…Та… Гинуть вазони…
І Богом створений світ… Уже на межі…
Ніби все так… поливаю… словами… сльозами…
Плачу… віршами втираю… А сльози течуть…
Батька… пів року нема… А старенької мами…
Голос тепер… рідненький… тільки б почуть…
Оком зеленим моргне… заквітчаний місяць…
О, скільки для нас він припас ароматів і зваб!
Впали біленькі зірки… із неба…отут… на узліссі…
Сонце усе перелилось… у дзбанки … кульбаб!!!
Квітень іде… по траві… Заквітчаний легінь…
Дарує землі… квітки… мов намиста разок…
Кружляє із вітром в садах… З птахами у небі…
Уже… від його поцілунків… рожевіє бузок…
Усе живе… свою звичну… торує дорогу…
Чи бачать оцю красу… ті… кого з нами нема?
Чи, може, в райських садах… вони служать Богу?
І у них вічне літо в душі… А у мене – зима!
Знати про це… То ноша важка для мене…
Світло квітень несе… Каштани- свічки…
Світло квітень несе… Це світло зелене…
Улюблене світло кульбаб… То мої світлячки!
Ти тільки пробач… За темінь у серці… і смуток…
Щось так стало важко… усе у собі нести…
Квітень… усе цвіте…Навіть вербовий прутик…
Тільки ти так далеко… Як же далеко ти!!!