Ранок запалив у небі світло,
Всю природу пробудив від сну.
На траві розсипав сяйне срібло,
Дав дорогу сонячному дню.
Тільки в серці – знову завірюха,
Душу розриває сум’яття,
Не лікує нерви увертюра
І весни квітучої вбрання.
Почуття напружені, як струни,
Відчувають в грудях пустоту,
Дотики задушливої смуги
Страдницьку видавлюють сльозу.
Завтра знову сонце встане вранці,
День почне з нуля своє життя…
Кажуть, все проходить, може, й справді
Кануть всі незгоди в небуття…