Ми - діти, забуті на станції Зоо,
Зросли в лабіринтах утомлених міст,
З розмитими межами доброго й злого.
Між гострих шипів виживати - наш хист.
Контраст почуттів - крижані й полум'яні,
Середнього, третього більше нема.
І б'ються у крайнощі думи, мов п'яні -
Засушливе літо, смертельна зима.
Вугласті і гострі облич наших риси,
Різкі, аж занадто гучні голоси.
Кидаємо грубі слова, наче списи,
Бо втратили цінність культури й краси.
Зреклися правдивого, бачили підлість,
А потім занурились в неї самі.
Добро замінили фальшива привітність,
Солодка отрута і погляди змій.
А правда... побита, як биті дороги,
Хрипка від застуди, змарніла й бліда,
Місцева блаженна, що в наймах у бога
В істериці дико сміється й рида.
Мистецтво її - то кривавії плями
На тлі сірих стін і розірваних штор.
Вона стільки билась у двері руками,
Що шрами й синці їй - вже майже декор.
Ми діти, а правда - то є наша мати,
Яку занедбали власноруч разом,
Побили, в мороз її вигнали з хати,
Тамуючи совість травою й вином.
Тепер виживаємо в золоті й крові,
Танцюємо босі на битому склі.
Ікони суспільства - нові, паперові,
Відмиті на свіжій могильній землі,
Вдихаємо дим, видихаємо душі,
Щоранку вдягаємо інше лице.
Ми ще недовтрачені, недобайдужі -
Принаймні, так хочеться вірити в це...