Ми – пілігрими! Ми прийшли! У тому сенсі слова,
звичайно, вже «приїхали» ми, схоже.
Ми стільки літ за флейтою тягнули ката-щуролова,
що сто років лиш вірою одною жили, безголові!
Вперед! Які зірки світили нам! Як ми співали
про щастя наших поколінь вчорашніх і прийдешніх!
В житті великих цілей нам не бракувало!
Несхожі ми і різними шляхами йшли, бо незалежні!
Ось так тягали за собою ми пуйла «скрижалі»,
та нам вони не докучали, якщо чесно, знову й знову.
Але ми, ніби птиці божі, сіяли і жали, ми співали й воювали.
Господь, мабуть, кормив небесною манною.
Був шлях у кожного петлястий, - нащо шлях пряміше!
Клекочучи, солодко було жити нам в надіях і в оселі.
Ми ніби йшли в Утопію - тепер ми маєм інше, -
нам тре землі святої і шматок згорілої пустелі.
Тепер у правду вірим і в війну, а не в Твої байки ми!
Нам не до смаку, що ходили і блукали до знемоги!
А скільки ще чекати, як помруть останні пілігрими?
Оті, хто марять й прагнуть древньої романтики дороги.
P.S.
Коли вмирає воїн-пілігрим, його майбутнє помирає.
Але на гробі одного героя іще двоє виростає.