Жалко, що життя скупе на віру і на Бога, -
наші німби, петлі і корони, ніби плаха, -
- в будь-яких щасливих наших епілогах
проростають, проступають тіні епітафій.
І ніхто-ніхто не знає, - до фіналу
нам чекати? Будеш чи щасливим?
Чи то жили ми, а чи вже доживаєм
в низці тих припливів і відпливів.
Чом тріщить вогонь і порятунку вже нема? Навіщо?
Танці, сміх й буяння наше, - за війну, мов кара?
Бачити не вдане щастя, ніби справжнє світло,
Бог нам не дає крізь темряву пожежі зараз.
Ми сумуєм, але мудрих дум про благо, справді,
іноді звільняє від іржі кайданів.
Так холодний попіл хмар під небом оживає
і у сріблі місячнім війна ростане.
Хай спішить життя, прощаючись без жалю,
хоч погладшав поминальний мартиролог,
та кого приносимо в скорботні ми скрижалі,
вип’єм стоячи за всіх без стуку. Мовчки.
P. S.
Пливе життя крізь всіх мереж,
але спокійні воїни до зла без милосердя.
Вони не побідили смерть -
вони піднялися над смертю!