О, скільки їх, вродливих, молодих,
Ніколи не повернеться додому,
Залишиться у далях дощових,
У вихорі спустошливого шторму.
А хтось підійде тихо до вікна,
Знайому постать ждатиме тужливо,
Шептатиме: “Будь проклята війна!
А як хотілось мріяти щасливо!”
Незатишно у домі… Пустота…
У пам’яті – бентежна мить прощання…
В душі постійно – втома і сльота,
Непогамовне відчаю волання.
Скорботний лист нагадує біду!
Загинув! В серці – незагойна рана!
Зимовий день пряде надій імлу,
Та тільки все – ілюзія, омана…
Ні Бог не допоможе, ні слова,
Ні розуму фантазії безглузді…
Не прийде… Не повернеться… Вдова…
Лиш уві снах і думах – ніжна зустріч…