Прости й поправ!

 

Нехай залишиться лиш день, - віддам цілком моїй
душі і розуму, ще й похвалам, та більш – докорам,
(строчило швацьке я), моїм віршам та істині в вині,
й війні розмов, - вони наука смерті та життя науки.

Пізнав прикмети і ознаки, що важливо для мужчин:
я все вирощував, садив і збудував книжок чимало,
сміючись, ризикуючи, до зморшок різних дум дожив,
але в житті мені завжди чогось не вистачало.

Багато було любощів пригод та всіх інтриг,
моїх трудів блукаючий вогонь без спраги гаснув,
грошей катма, хватало часу, та без мудрих книг.
А мо, до мене притулилось щастя? Що є – щастя?

Коли? Чому? За що? Скажу. Себе тепер корю,
що мало я тобою, рідна, милувався!
Що рідко я казав тобі – «Люблю!»
Та, дякувати Богу, – день ще залишався!

Образа, сварка, covid – це дурня! Закреслимо відтак,
хоча безглуздий світ, на жаль, - його заслуга.
Щоб очі в очі! Груди в груди! І вуста в уста!
Хоч день, - лише один одному, ніби центрифуга!

Нехай я буду вбитий у проклятий день розмов війни.
Нехай я першим замовчу після свинцевої розмови.
Загляну в твої очі, в душу, в твою мудрість і дівочі сни,
мій глузд, - щоби ніколи не заглянуло нам горе.

P.S. Багато я в житті не встиг! Прости! Не знав,
(але ж повинен мною хтось пишатись),
поправ мене для найважливіших всіх справ,
щоби ніколи не змогли ми попрощатись!