«Любов – країна неосяжна»
– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
яке буває підлим, злим…
…кривавим…
і розуму, важким для сприйняття,
що – правда, а що – ні
і хто є правим?
Усе це, роблять - люди!
Ні! Не звірі!
Звірі живуть всі, по законам Божим.
А світ людей,
здається – в «щирій вірі»!?
по цим законам жити не спроможний.
Світ лицемірства, скупості, гордині…
Так було завжди, а не тільки нині.
Лиш спалюється, саме в середині –
близьких, далеких і в самій родині.
Вбиває все – і куля, й слово!
У час живемо, так давно, не нОвий.
Чим? – розгрібати будемо полову,
яку насипали у голови нам знову?
Повторюється всеньке… раз у раз,
століттями ця, тягнеться наука.
Історія нам зовсім не указ.
Всерівно!
була - добра, а чи - «злюка».
Добре, як добре нам приходить знову.
Не помічаємо, бо хочеться все більше.
На двері вішаємо не одну підкову,
з надією, що прийде поскоріше.
Більшість не вміє, навіть, порадіти
тому, що має.
Завжди є нестача.
Історія показує, що жити
треба вже зараз – радісно, без плача.
***
Війна далека – стала сьогоденням.
Неначе, не пройшло десятиліть,
де було вільно дихати легеням
повітрям чистим, без гарі й страхіть.
Я вже стара.
Своє прожила. Знаю.
Душа болить за, таких юних – вас!
Стільки – рокІв… в своїх руках тримаю,
не можу втримати – думки…
всі без прикрас.
Як може бути зараз – бій кривавий?
У вік прогресу, інтернет видань,
вік електронік, гаджетів…
і слави –
космічної, підводної…
Та – встань!
Поглянь через вікно –
руїни не космічні,
не видумані, це і не кіно.
Реалії – важкі, німі, трагічні!
Летять із неба бомби, в час цивільний,
ракети і снаряди… це ж – залізо!
Світ знань, пропав,
бо він такий не сильний.
Лиш груба сила!
От, що поналізло.
Ще пам`ятаю, як ховалась мама,
з нами маленькими, до льоха, на городі.
А на мені, лишень одна піжама,
не холодно, а страшно!
Ну, та годі!
Що говорити вже про те, що було,
далеко так…
пройшло майже століття.
Ан, ні!
Все знову повернуло
назад, в город,
до льоху,
на теж – сміття.
– Дивилась про війну тільки в кіно,
в книжках читала про страшні події,
з вуст дідусів, немов гірке вино
лилося, в суміші з сльозами і надії.
Бабусю, знаєте, не тільки розумію,
добряче, відчуваю на собі.
Лишень одну, тепер вже маю мрію,
щоб серце не втопилося в злобі.
Пояснення мій розум, щоб знаходив,
я не додумувала всяких небилиць,
які приносять потім, тільки подив –
від правди.
У фантазій – безліч лиць.
***
– Чому питаєш?
Є якась причина?
Поки живемо, доню, завше так.
Дум безліч.
Ця – стезя, незмінна,
відповісти не кожен є мастак,
але попробую.
Мої літа, можливо,
знають всі відповіді на твої жалІ.
Може і ні.
Сховалися блудливо
в тенетах пам`яті… великі і малі.
***
– Бабусю, соромно мені.
Образила людину я, нізАщо.
Наговорила, з гарячу, в вогні,
а потім вже подумала: «А нащо?»
Я випалила стільки тих – образ,
які у голові поназбирала;
болючих і ніщивних, гнівних фраз…
Аякже,
в середині ж бо – палала.
– Стоп. Стоп.
Я щось не розумію.
Про кого, доню, мова йде?
Багато чого я умію,
але, провидцем? Ні.
Так не піде.
Розказуй все в подробицях, спочатку,
не поспішай, найбільше помилОк,
у поспіху… невиправну печатку
ставить наш розум, в плутанні думок.
***
– Бабусю, що тут говорити?
Я була винна, не права
і це мене, так стало злити!
всі переставила слова –
жбурнула їх,
в лице безвинне
і добродушне, без прикрас.
Моє озлоблення невпинне,
било і било – раз у раз…
Чому? Сама не розумію.
Не мала сили зупинитись.
Тепер, душею, серцем тлію,
тільки на себе можу злитись.
Як показатися на очі,
загладити провину, як?
Бо ці – перЕвертні жіночі,
беруть верхИ.
Ще також – ляк
признати дурість і провину,
дошкулила добрій людині.
Бабусю, підкажи, бо гину
в своїй гордині і провині.
***
– Ото ж бо, доню, такі люди,
готові вдатись до образ,
за свою гордість.
Так усюди,
живуть, все більше, на показ.
Попереплутували дні,
перевернули все верх-дном,
ми такі в світі не одні,
що борються з «великим злом»
в собі самім!
В серці своєму,
в своєму розумі, в думках
і раз у раз, одвічну тему
мусолимо! В любих літах.
І думаємо: «САмий, самий…
а мої висновки – основа!
Я – істинний!
Я – не лукавий!
Я є – священна та корова!
Лиш – моя! правда у спасіння.
Все, що роблю – рятує світ!
Хай – друге, третє… покоління,
нехай пройде десятки літ,
всі зрозуміють – я правИй!
Я! – істину ніс у світи!
Мій довгий вік (бо вже старий),
дають це право – вас вести
у світло те, що – я придумав,
у віру ту, що – я надбав!
Я ж бо – правий!
Я не придумав,
не віднімав і не придбав,
а вистраждав – своїм життям,
всі висновки, свою основу –
відстою!
Хай – биттям,
хай – доказами… знову й знову…
доб’юсь свого і докажу!
Мої! – слова поперед Бога.
Я! – «по воді тепер ходжу»
Моя! – є правильна дорога!»
***
Дитино, ти запам’ятай,
твоєму розуму кайдАни –
такі думки.
Їх не вітай,
а викидай, то є обмани!
У Бога істина!
Ми – лише люди.
Не вІдаємо і краплини,
Його творінь!
Ми, як приблуди.
Шукаємо себе всі днини –
в пізнАннях, в роздумах… і ні.
Комусь, є ліньки потрудитись,
на жаль, вони є не одні,
їм і не хочеться змиритись,
пасти останніх.
Лізуть в гору
по трупах, по каліках, дітях…
сльозах, кровІ, людського мору…
щоби залишитись в століттях –
Великим Гуру!
Їм, все рівно,
чим прикривати голі душі,
серце спокійне, б’ється рівно
їм – добре! на морі й на суші.
***
Доню, не плач.
Твоє навчання
проходить іспити.
То – добре!
Воно подібне на кохання;
бурхливе зразу і хоробре,
потім – зАтишне, мрійливе,
рожева плівка на очах,
далі вже – потайне, грайливе,
а вже бурхливе тільки в снах.
Пройде воно й через вугілля,
їх опіки, тління надії,
зневіри…
Люті на довкілля,
що породило одні – змії.
Розвидніє.
І в серці знову
зароджується тихе, нове
кохання – другу вже основу.
І знову, тіло вже готове
прийняти зміни – душі смУжок…
Думок – пройшли пекельний шлях,
заплутаних доріг, доріжок,
попри вагання, попри страх.
Всі помилки, відкриті рани…
краще!
ніж – хибні постулати,
які, так люблять всі тирани,
мов шашками – життями грати.
***
Від люті, ти наговорила
багато злого – боляче зробити.
Трішки прийшла до тями, зрозуміла,
що, спересердя, нам нагородити
хибного – просто!
Просто і змінити
все – на хороше,
все привести в норму,
або і далі… теж словами бити,
хоч і немає вже потреби в тому.
Людина ж бо, ображена,
їй боляче і прикро: «А – за щО?»
Вона не розуміє, вражена,
бо всі її питання є – ніщо,
з тією біллю…
від вразливих слів,
тобою сказаних, яких не заслужила.
Було би легше, якби кожен вмів
ділити – «то, упертість його била».
Впертість і дурість, що сестриці люті,
випалюють – слова, ядом зміїним,
то знали б, що вони по суті,
є – дим!
і, що не змінним,
лишається – основа.
Доню, мила!
Не плач. Будемо шукати раду.
Жалієш, що так болю причинила?
Поп’ємо чай, знайдемо і розраду.
***
Як тобі пампушкИ?
Їх так любила мама.
Ми – діточками, залюбки
теж, ласували всі, так само.
Ще з часничком, м’ягкі, тепленькі,
вмить, розліталися тоді.
Тепер – в літа мої старенькі,
роблю їх більше на воді,
і часник, зверху, є не зАвжди
намащений, а просто так,
з олією – такі ми газди,
стаємо у таких літах.
Бачу, дитино, не утішні,
а ні слова, а ні чаї,
жарти з пампУшками…
Не смішні,
відволікання всі мої.
Переживання маєш, видно –
тяжкІ, коли все не цікаво.
Бачу, на серці так огидно,
що не виходить і лукаво
зробити вигляд, мов приємно
це чаювання як завждИ.
Ховаєш у собі таємно
всю біль…
Але, зажди –
переберемо варіантів,
всіх почуттів і роздумів людських.
Не маю передбачення талантів,
все ж, трішки бачено життів мирських
Люди всі різні. Різні їх пороги –
«товсто, або тонко-шкірі»,
по різному сприймають і тривоги,
кожний в своїй силі,
в своїй мірі.
***
Одні, послухали, здається нам – уважно.
Тихенько помовчали.
Відвернулись,
щось буркнули у слід протяжно,
а через пару кроків, уже «здУлись».
Забули все.
Пішли у роздумах своїх,
ніби, тебе не бачили й не чули.
Все – окрім них і не цікавить їх,
вони самі є, по життю – «акули».
Зустрінуться з тобою, привітають.
Ти знову перед ними – чистий лист.
Книгу відносин, всю, перелистають,
не вчитуючись, ні в слова, ні в зміст.
***
Твої переживання, тільки мука
для тЕбе!
Марнування часу.
Сама перед собою «замазюка».
Від мідяків… очисти свою касу.
***
А є, частина люду – усміхнЕних.
УсмІшкою зустрінуть й проведуть,
наслухавшись твоїх речей «кручЕних»,
дозовано – розплату видають.
Тихенько «всовують ножі» у боки,
не знаєш коли й де на них чекати.
То може бути безліч часу… рОки…
Із посмішкою…
їм на всіх – плювати.
Тут вибачайся, голову хоч бий,
всерівно – прощення не буде,
в ногах валяйся і хоч, яму рий,
нізащо і ніколи не забуде.
– Бабусю, налякали ви мене,
аж, моторошно трохи стало.
Надіюсь, мене лихо це мине
і на таку людину не попала.
Бабусенько, з коханим посварилась,
сама не знаю, що мені зашло?
Я так на нього – зло! тоді дивилась,
вийшла за двері…
і усе пройшло.
Залишився закляклий і блідий,
і зараз бачу ті, потухлі очі.
Моє кохання, красень молодий,
моя розрада, в темні дні і ночі.
Боюсь переступити поріг дому,
що більше не побачу його там,
я, ніби в тому – зеркалі кривому,
він – там,
я – тут,
а в наших серцях – шрам.
Чи заживе?
Бабусю, ой, не сила
терпіти більше.
Ти допоможи!
– Я би, пробачення тихенько попросила.
Тепер – любов йому ти покажи.
Кохання забуває, все прощає,
якщо воно – кохання! Не примара.
Воно, не раз, словами нас лякає,
гордині нашої така – покара.
Ти готовий, навіть, розлучитись,
забути, кинути у прірву все повік,
а стане, лиш на мить, очам зустрітись,
враз, загасає у душі той крик
і розпач, змінюється в миті,
теплом і ніжністю сердець.
Знову – коханням оповиті.
Забули все!
Хай йому грець!
***
Любов – країна неосяжна…
Вона вбиває і лікує.
У цьому то, вона прекрасна.
З покон віків, тому й існує.
***
Не бійся, йди сміло додому.
Вірю, там переживають.
Тебе чекають.
Зніми втому.
Погані дні й часи минають.
Як одна фраза, лихе слово,
ломає, легко так, місток,
чи треба будувати нове,
коли він, як гнилий листок?
Кріпке і щире, не так просто
забрУднити, а чи зламати,
лишень, очистить від корости…
Кохання в чистоті тримати.
От – я.
Не втримала, злякалась.
Вік доживатиму одна.
Відкинула і не вагалась.
Що маю?
То, моя вина!
***
– Я побіжу?
Бабусю, мила,
знову наповнилась надії,
дали хоробрості і крила…
Хай збудуться і ваші мрії.
***
– Ой, доню, мої мрії?
Хороша ж ти, моя дитино!
Щось, захрустіли кості в шиї…
Приляжу.
Так, тепер, постійно.
10.01.2024 рік