Вже скоро два роки душа – у тривогах…
О, як же це важко! Немає ні дня
Без болю і смутку, без затишку вдома,
Без горя, розпуки і мстивого зла.
Не мріються мрії, тремтять сподівання…
У мареві розпачу завтрашній день!
Ненависний ворог не знає вагання,
Лягає на серце страшним тягарем.
О, скільки вже часу пройшло у чеканні!
Надії не справдились, відчай, як біль!
Я вірю, що ми, українці, незламні,
Та тільки сльоза на очах мимовіль!
Чи зможу колись безпечально я жити,
Чи зможу відчути затишшя в душі?
Можливо, що час зможе смуток згасити,
Та зараз у грудях – лиш хмари густі…