Нарешті знов кружляє сніг,
Дерева в білому убранні!
Усе подвір’я, як в тумані!
Уже засипало весь двір…
Який же він натхненний вальс!
Сніжинки весело кружляють,
Немовби ангели махають
І всіх запрошують на бал.
І я, забувши років літ,
Ловлю долонями пушинки,
Шепчу в полоні чару рими
І вдячне, радісне “привіт”!
Мені не жалко літ і зим,
Моїх годин надії, віри,
Що так шалено пролетіли,
Мигнувши променем стрімким…
Милуюсь маревом живим,
Вбираю радісну світлину,
Зими феєрію ліричну
І чар погідливих хвилин…
Та пам’ятаю про війну!
Живу весь час в її лещатах,
Вночі, мов увіч*, бачу спалах
І горя страдницьку свічу…
ВВІЧ (УВІЧ), присл. – в дійсності, насправді, на власні очі.